Сергій Зажитько: «Я впевнений, що над усім можна сміятися»

— Хто ти?

— Насамперед композитор. Може, якоюсь мірою — літератор, хоча не знаю, погодилися б зі мною в цьому професійні літератори. Мені цікаві не література і музика, а мистецтво взагалі: свого часу захоплювався і живописом, і театром. Для мене синтетичне мислення ближче. Я не перестаю щось відкривати весь час, не перестаю дивуватися.

— Чому ти надаєш своїм виступам такої форми — іноді просто хуліганської?

— В нашій культурі це, може, і виглядає хуліганським, а, з іншого боку, це певна традиція, котра йде з глибоких часів. Не тільки двадцяте століття цим займається. Просто в двадцятому сторіччі ці форми найбільш повно існують. Мені, чесно кажучи, не вистачає музики для того, що я хочу виразити. Хоч у мене є чисто музичні речі, але вони також пов’язані з якимись ексцентричними, нетрадиційними прийомами або зумовлені особливою програмою.

— Що тобою рухає?

— У мене немає якогось маніфесту, яким би я обґрунтовував те, що я роблю. Швидше за все, це спонтанна гра. Світогляд у мене формувався поза тим, що нав’язувалося офіційною освітою. Мені давно були цікаві такі форми, як сюрреалізм, футуризм, дадаїзм. Але передусім, перелом стався у мене в свідомості. Я зрозумів, що ніякі теорії не мають особливої влади. Тому я не завжди можу раціонально пояснити, чому у мене в творі присутній той або інший елемент. Все, що відбувається навколо, — гра, у всьому, що робимо і думаємо, є певний комізм. І чим серйозніше людина, тим смішніше вона виглядає. Як Чарлі Чаплін сказав, життя — це лише комічний трюк.

— Курьохін свого часу мріяв на одну зi своїх вистав вивести стадо слонів. У тебе таке стадо слонів є в проекті?

— Є задуми, пов’язані з масштабною дією, які вимагають великих ресурсів, залучення великих сил, театральних акторів i режисерів. Мені часто приходять образи або композиції, які можна здійснити на вулиці. Я прихильник того, щоб музика звучала не тільки в залі. Вона може звучати скрізь! Це більш природно. Проблема в тому, що академічні музиканти не завжди готові до цього. У нас же дуже закріпачена культура. Є невелика група виконавців, з якими я працюю, а хочеться залучити цілий театр.

— Наскільки я знаю, одна твоя річ присвячена маркізу де Саду. Що тебе в ньому приваблювало?

— Це багато в чому той самий сюрреалізм, тільки в сфері фізіології. Де Сад будував свій світ, і, швидше за все, його мистецтво було сублімацією того, що він не міг реалізувати в житті. Це вилилося в творчість, яка мала яскраву силу. Ну і, крім того, мені близько, що де Сад брав на сміх багато табу і заборон — це був свого роду анархізм, літературний терор. Еротика у нього цікава знову ж як гра розуму людини, яка знаходиться поза суспільством.

— Якщо уже мова зайшла про літературу, — що це був за клуб «Окунь»?

— Коли я навчався в школі, ми з друзями у певному колі створювали абсолютно придуркувату атмосферу навколо себе. По-особливому спілкувалися, були особливі жести і особливий лексикон, на 90% я був його винуватцем. З цієї атмосфери — я в 6 або 7 класі почав писати поетичні речі. І раптом люди біля мене також почали писати щось подібне. Багато тут було дитячого, безпосереднього. З’явилася група, кілька чоловік. Грали в літературну організацію, збиралися в певні дні. Це перенеслося, до речі, в консерваторію, там приєдналися інші. Люди, які за життя не написали ані рядка, стали раптом творити і робили це дуже цікаво. До нас почали приходити абсолютно сторонні персонажі, слухали, переписували, ми там читали не тільки своє, але і взагалі поезію ХХ століття, ділилися враженнями, — загалом, таке творче горіння. Наша поезія передбачала при виконанні не тільки слова, але і певні жести, свист, навіть пританцьовування та музика були її частиною.

— Чому «Окунь»?

— Це був особливий ритуал. У кожному вірші повинен бути присутнім окунь, — хоч би згадуватися в зв’язку з чимось; чи то персонаж, чи то символ — хоч ніхто не знає, символ чого. Я досі не можу пояснити, звідки це.

— Ну, з дивними назвами у тебе і зараз все гаразд. Наприклад, остання твоя п’єса називається «Нестір Батюк».

— У мене раніше був твір «Збігнев Батюк». Потім була «Сара Батюк», а «Нестір» — це вже третя частина серіалу. Знову ж не знаю, що з цим пов’язано, не можу пояснити, чому саме Батюк. Це все одно, що пояснити, чому окунь.

— Що ж таке, по-твоєму, абсурд?

— Мені здається, це більш глибоке, не поверхневе, бачення, коли ти розумієш, що всі цілі життя, які нав’язані суспільством, — дуже штучні, вони перестають мати значення, яке їм надається. Коли просто є відчуття вільної гри. Коли нічого не залишається, — тільки сміятися. Вільний сміх — це вираження абсурду самого життя. Від абсурду люди засмучуються — шукають вихід, мету, і не знаходять. А насправді мети ніякої немає. Ну яка може бути мета? Так, це нісенітниця, але в цій нісенітниці я знаходжу колосальне задоволення, мені цікаво брати участь у комедії життя без штучних цілей і задач.

— І навіть без очікування оплесків?

— Якщо зал закидає тебе гнилими яблуками, це також хороша реакція. Головне, щоб ця реакція була, неважливо, яка. Звичайно, приємно, коли твій твір сподобався, але від початку він не розрахований на те, щоб подобатися. Зрештою, мистецтво розширює клишовану свідомість, — воно показує, що немає ніяких стандартів. Я впевнений, що над усім можна сміятися. Чим над більшою кількістю речей ти здатний сміятися, тим більше ти вільний. Я десь читав, що в Японії існує секта, яка культивує сміх. Вони сміються буквально весь час, без причини. Сміються навіть над смертю. Якщо хтось з їхнiх родичів помирає, вони перетворюють це на сміх, на маскарад. Вони домальовують цьому небіжчику вуса, або гримом його намазують, і при цьому качаються від сміху. Це мені дуже подобається. Сміх — це і є така свобода.

— А в житті з тобою часто трапляються абсурдні ситуації?

— Справа в тому, що вони настільки оточують мене, що часом важко що-небудь одне виділити. Все, чим ми тут на роботі в Спілці композиторів займаємося — той же абсурд. Купи, гори паперів, паперова метушня перетворюється на самоціль, — як в «Процесі» Кафки — щось відбувається паралельно людині і незалежно від неї. Ми взагалі не владні над багатьма речами. Самі абсурдні ситуації можна де завгодно побачити. Заходиш, наприклад, до церкви, там стоїть якийсь проповідник, і у нього вже істина, він вже зріднився з богом, при цьому несе неймовірну нісенітницю, а люди буквально слухають його з відкритим ротом, — розумієш, що тут — той же абсурд, нісенітниця. Я не відділяю людей, які слухають цього проповідника, від себе — це все відбувається в єдиному потоці, залежить одне від іншого, має значення так само, як і не має його.

— Наскільки мені відомо, ти займаєшся духовними пошуками, медитаціями…

— Я розумію так: встала людина, вмилася, почистила зуби — те ж саме медитація. Це така ж необхідність, цілком нормальна, як зробити фіззарядку. Тут немає ніякої езотерики або виходів iз тіла. Це просто гігієна свідомості.

— Допомагає?

— Загалом-то, так. Свідомість можна порівняти з кімнатою, і ми часто там зберігаємо дуже багато мотлоху. Суцільна мішанина з якихось амбіцій, спогадів, думок, що часом не контролюються нами. Медитація допомагає цього лушпиння позбутися. Досягаєш дуже хорошого стану, коли думок немає взагалі. А коли немає думок, це дуже впливає і на тіло. Воно стає іншим — легким, невагомим.

— Ти одразу став композитором?

— Десятирічку закінчив по класу фортепіано, але я вже спочатку знав, що буду не піаністом, а автором музики. Тоді не було факультету композиції в десятирічці, тому я займався у кого доведеться. В армії служив у Тбілісі, працював вантажником, теслярем, експедитором. Закінчивши консерваторію, влаштувався у видавництві «Музична Україна». Тут також дуже багато смішного було. Приходить, скажімо, людина, ноти ще не до кінця вивчила. Але вже написав пісню в ля мінорі, і несе одразу у видавництво. Він впевнений чомусь, що її одразу повинні надрукувати. Йому відмовляють, і він підіймає страшний скандал, він скаржиться в міністерство. У міністерстві серйозно розслідують цю проблему, — чому пісню з текстом про Україну видавництво не друкує, воно що, займає антиукраїнську позицію?! Тотальний абсурд. І таких моментів безлiч.

— Опозиція сім’я — творчість тобі знайома?

— У мене дружина, Людмила Юріна, також композитор. Дочка Марина в школу в перший клас ходить. Живемо начебто нормально. Рятує те, що багато спільного є. Дружина не таких радикальних поглядів, але є спільні інтереси, намагаємося не нав’язувати себе один одному. Те, що вона іноді робить, мені подобається, і те, що я роблю, їй також цікаво. Хоча, звичайно, справа доходить до дуже емоційних суперечок.

— Побут iз музикою легко поєднується?

— Якось вдається. Якщо стоїть дилема — дитина або творчість, то, звичайно, я вважаю за краще пожертвувати творчістю. Дуже приємно доставити радість дитині. Взагалі, неправильно розділяти творчість і життя. До будь-якої ситуації можна підійти творчо. Я це в армії випробував. Дійшло до того, що я із задоволенням робив речі, про які раніше і гадки не мав. Наприклад, розвантажувати цемент. Або вантажити вугілля. Я навчився бачити в цьому певну творчість — як ти взяв, скажімо, лопатою це вугілля, як ти його кинув. Такий кайф!..

— Ти по життю крокуєш як весела людина, комедіант. Але у всіх блазнів сумна доля.

— Питання не в тому, що я свідомо ношу таку маску. Я просто такий, який я є, так живу. Щоправда, те, що я роблю, може здатися не зовсім веселим. Можна сприймати такі речі по-різному, як і саме життя. Воно для когось трагічне, для когось веселе. Ти його можеш зробити по-своєму. Я не дуже думаю над майбутнім, — скільки я це буду робити, чим це все закінчиться, що далі буде. Якщо буде глобальна катастрофа, то загинемо всі, розділимо одну й ту саму долю, це буде не так сумно і жахливо. Ну то й що? Не має значення, що станеться зі мною завтра. Важливо те, чим цікавим я займаюся сьогодні...