Щира шана чи створення ідола?

У дні відзначення 186-ї річниці вiд дня народження Великого Кобзаря в деяких містах і селищах України були відкриті нові пам’ятники нашому національному генієві. Утім, загальну кількість монументів Тарасовi Шевченку, встановлених на теренах нашої держави, в Міністерстві культури і мистецтв «Дневі» не змогли назвати. Водночас, за деякими оцінками, ця цифра може сягати десятків одиниць (мають на увазі пам’ятники, споруджені за межами приміщень, тобто на майданах, у парках, скверах і таке інше). А в разі збереження нинішньої тенденції до розмноження скульптур поета ми можемо прийти до ситуації, знайомої з радянських часів, коли ледь не в кожному населеному пункті колишнього СРСР, принаймні районного значення, встановлювали пам’ятники «вождеві світового пролетаріату» Володимиру Ульянову-Леніну, більшість з яких благополучно підносяться над головними площами наших міст і селищ до теперішнього часу. І майже паралельно «батькові народів» Йосипу Сталіну, що були знесені в період розвінчання «культу особи». Проте не має сенсу заперечувати, що в числі встановлених в Україні пам’ятників Т. Шевченку є дійсно високохудожні твори, які мають видатну мистецьку і громадську цінність, зокрема, у Києві перед Національним університетом або на Тарасовій горі в Каневі. Але слід чесно визнати, що серед них є й чимало кон’юнктурних, зліплених мов під копірку зображень, особливо погрудь. (Свідомо обмежимося тільки розглядом скульптурних увічнень образу Т. Шевченка саме як пам’ятників, оскільки вони мають більш публічний характер ніж інші). Так, погруддя Т. Шевченка, що встановлено ще за радянських часів у Житомирі, наприклад, навряд чи можна вважати мистецьким шедевром, хоча значну суспільну роль наприкінці 80-х — початку 90-х років цей пам’ятник зіграв, ставши на цей час центром проведення масових акцій політичних організацій національно-демократичного спрямування. Подібна ситуація, не кажучи вже про легендарні нині зібрання національно свідомої громадськості біля Кобзаревої статуї у Києві наприкінці 60-х років, складалася тоді і в багатьох інших містах. Та задамося питанням, чи буде чергове «клонування» і навіть спорудження оригінальних, художньо цінних пам’ятників Т. Шевченку сприяти утвердженню його постаті й творчості як однієї з основних національних цінностей українського суспільства? Вбачається, що радше навпаки. Бо вже зараз серед людей різних поколінь (в їх числі багато тих, кого прийнято називати національно свідомими) доводиться чути вислови на кшталт: «Ну ставлять і вішають цього Шевченка де треба і не треба, як колись Леніна». І згадаймо у цьому зв’язку, чи стоять у Сполучених Штатах Америки десятки пам’ятників Джорджеві Вашингтону (столиця, щоправда, на його честь названа) або Ернсту Хемінгуею, а у Франції — Наполеону або Бальзаку. Проте, є й iнші приклади — зокрема, Північної Кореї, де пам’ятники колишньому комуністичному лідерові Кім Ір Сену встановлювалися ледь не в кожному населеному пункті ще за його життя, або Іраку, де зображення нинішнього його керівника Саддама Хусейна, відомого своїм особливим ставленням до демократії і прав людини, також можна побачити ледь не на кожному перехресті. Та чи варто наслідувати практику країн, які аж ніяк не можуть служити взірцем цивілізації.

Можна, зрозуміло, вважати виправданим, коли великий або малий пам’ятник Великому Кобзареві встановлюється чи планується встановити в місті чи місцевості, тісно пов’язаними з його іменем? Так, автор цих рядків, ще будучи студентом Київського державного (нині Національного) університету імені Т. Шевченка, вважав цілком природним, що у вестибулі його головного (червоного) корпусу молодих шукачів знань зустрічав сам Тарас у вигляді невеликого погруддя. Хоча варто нагадати, мабуть, що засновувався цей заклад як університет святого Володимира, ім’я якого і носив до революції і Громадянської війни 1917–1920 років. Пізніше це погруддя замінили великим мальовничим вітражем, про сумну долю якого нещодавно розповідали деякі вітчизняні ЗМІ. У всіх інших випадках очевидно, що від проектів встановлення нових пам’ятників Т. Шевченкові необхідно відмовитися. Бо дуже це схоже на створення чергового ідола — не має значення чи то з боку влади, чи з боку певних інтелігентських і політичних кіл, що претендують на монополію в ролі істинних українських патріотів. А будь-яке цілеспрямоване насаджування в масову свідомість якогось ідеалізованого образу у наші дні рано чи пізно закінчується реакцією його відторгнення серед більшості людей, котрі нібито вже сприйняли цей образ.

Хоча, можливо, про це вже пізно говорити — по-перше, пам’ятників Шевченкові, як вже згадувалось, і так вже багато встановлено на теренах України, по-друге, питання, чому в сусідів він стоїть, а у нас ні (та ще й при відповідній вказівці «згори») з іншого боку стимулюватиме їхнє розмноження. Та, гадається, встановити черговий пам’ятник Великому Кобзареві значно легше, ніж створити в суспільстві атмосферу щирої, а не показної шани до його пам’яті й творчості. В школах, щоправда, за програмами літературна спадщина Т. Шевченка та його життєвий шлях мають вивчатися досить грунтовно. Однак, чи багато серед їхніх випускників тих, хто в процесі торування власного життєвого шляху виявляє бажання звернутися до його творів або спробувати осмислити складні переплетіння біографії. І навряд чи більшість з наших парламентарів, урядовців, столичних і регіональних держчиновників прочитали «Кобзаря» від початку й до кінця. Водночас, полеміка, яка подекуди ведеться навколо творчості і постаті Т. Шевченка в колах письменників, літературознавців, істориків та інших фахівців, і в ході якої часто оприлюднюються далеко неоднозначні епізоди з його життя, а також висловлюються нові трактування літературної спадщини поета, вбачається в кінцевому підсумку плідною. Оскільки цей процес дає можливість наблизитися до розуміння справжнього, а не канонізованого (знову-таки не має значення чи за радянських, чи вже за нинішніх часів) Шевченка, і тим самим відвернути небезпеку створення з нього офіційного ідола. А ось не забути пом’янути його «незлим тихим словом» на всі віки повинно стати нашим святим обов’язком.

І ще. Гадаю, що настав час нашій центральній владі набратися мужності і прийняти рішення про ліквідацію в усій країні пам’ятників В.Леніну — їхнє збереження не можна виправдати ніякими історичними, естетичними, політичними чи моральними мотивами. А ось пам’ятні знаки на честь незалежності України, мабуть, має бути встановлено, принаймні у столиці (факт, що такого зараз у Києві немає) і, можливо, в деяких інших містах.

P.S. У квартирі батьків дружини автора цих рядків в обрамленні вишитих рушників висить портрет Т. Шевченка. Висить з тих, ще радянських часів, коли це могло стати приводом для звинувачень у націоналізмі. І кожен рік 9 березня, в день народженням Великого Кобзаря, вони вранці першими приносять квіти до його пам’ятника.