Слід земних діянь

У столичній галереї сучасного мистецтва М17 показали нещодавню прем’єру — моновиставу «Остання стрічка Креппа» за культовою п’єсою абсурдиста Самюела Беккета з відомим литовським кіноактором Юоазасом Будрайтісом в заголовній ролі.

Театральна подія, запланована посольством Литви в Україні якраз після Вільнюського саміту, ще тиждень тому мала підтекст лише вишуканого художнього жесту, що закріплює розширення європейського простору. Але у світлі останніх подій в нашій країні цей візит іменитих литовців став знаковим, таким, що відстоює куди більш значущу максиму: незалежно від політичних ситуацій, культурна інтеграція України в європейський контекст почалася давно і триває. Хай і без планомірної державної підтримки, поза всякими стратегічними програмами розвитку, силами переважно самих людей мистецтва, їх приватних ініціатив (за ці гастролі варто окремо подякувати Надзвичайному і Повноважному послу Литви в Україні Пятрасу Вайтекунасу і аташе з питань культури Дайву Дапшине).

Для українського глядача ім’я режисера Оскараса Коршуноваса, на жаль, малознайоме. Куди відоміші у нас його співвітчизники Еймунтас Някрошюс і Рімас Тумінас, які рідко, але все-таки навідуються (переважно до Києва) з новими виставами. Хоча  слід зауважити, що Коршуновас не менш знаменитий і майстровий!  Ось вже півтора десятки років без його постановок не обходиться жодний європейський театральний фестиваль, що себе поважає, а в його рідному Вільнюсі створений ним камерний театр «ОКТ» постійно перебуває в центрі загальної уваги.

Кіноактор Юозас Будрайтіс, котрий знявся в більш як 120 кінофільмах і телесеріалах (пригадати хоч би «Ніхто не хотів умирати»,  «Підранки», «Оксамитовий сезон», «Щит і меч», «Небезпечний вік», «Інспектор Гулл», «Багач, бідняк» та ін.), за його словами, був приємно здивований увагою киян  до його персони в публічних місцях. До речі, ідея спільної роботи над п’єсою Беккета належала саме Будрайтісу й виникла відразу ж після ознайомлення з першими постановками Коршуноваса за творами Данила Хармса в середині 1990-х. Але, як розповідають і режисер, і актор, тоді задум явно перевершував їхні можливості, тому терпляче чекав свого часу... більше понад два десятиліття.

П’єса «Остання стрічка Креппа» Беккета неймовірно складна своїми нехитрими одкровеннями про життя і смерть. Щоб зіграти Креппа, і про це пам’ятали автори, потрібно спочатку перетворитися на нього! Тобто дійти до тієї межі, коли розмірковування драматурга про тлін і прожите життя не здаються притягнутими за вуха, а органічно доповнюють власні роздуми.

Юозас Будрайтіс — бездоганний комільфо в житті, на сцені без зайвої ніяковості перетворюється на недоумкуватого затвірника Креппа, якого мало турбує його зовнішній вигляд і манери поведінки. Для Креппа з віком еволюція повертає назад, розум згасає. Останні дні герой проводить, слухаючи власні магнітофонні записи, що фіксують розрізнені спогади і міркування про тлінність буття. На сцені у крихітному колі світла настільної лампи стіл з магнітофоном, на підлозі — невагомі купи зім’ятої касетної плівки, що зберігає безцінні сліди чийогось життя. Уся життєва територія Креппа стиснута, ніби шагренева шкіра, до цього крихітного п’ятачка.

Беккетівський текст грається докладно, без щонайменших купюр. Будрайтіс, який звик до крупних планів у кіно, з філігранною точністю і  чудовою чуйністю до фальші і награшу детально передає  якнайтонші нюанси внутрішніх змін у його героєві. Обривки невисловлених думок, миттєві перепади настрою, щохвилинні злами лінії поведінки, зосереджене вглядування  всередину власної душі — становлять основу партитури ролі. А інтермедія з поїданням бананів перетворюється у виставі на забавний атракціон, адже шкірку Крепп влучно кидає на голови глядачів, ніби заявляючи, що не потребує ні співчуття, ні  сентиментального жалю. Його завдання інше, змусити кожного в залі відчути, як тече венами час, безповоротно вислизаючи і залишаючи натомість лише обривки спогадів...

Крутиться бобіна магнітофона, звучить голос Креппа з минулого, повертаються деталі, що мають значення лише для цього старого: пружний чорний м’ячик у руці, тиша самотнього дня народження, тепло тіла улюбленої жінки...

Режисер Оскарас Коршуновас, вторячи Беккету, наполягає на тому, що життя складається з гострих скалок, які неможливо викласти в колишній візерунок. Смерть, навпаки, цілісна і вельми однозначна. Хоча фінал вистави, на відміну від п’єси Беккета, не такий вже прямолінійний. Крепп Будрайтіса завмирає в кріслі з засклянілим поглядом і напіввідкритим занімілим ротом, а голос на плівці продовжує звучати! Коршуновас робить утішливий висновок, що слід людського життя куди довше за його земний термін...