Сонячні дні

У нашому прокаті рідко з’являються російські фільми; ще рідше — фільми про рок-музикантів; і вже геть нечасто фільми про радянських рок-музикантів.

Але ось вийшло «Літо».

Це — картина російського режисера Кирила Серебреннікова про ленінградське рок-підпілля початку 1980-х. Ключова сюжетна лінія — знайомство й стосунки 19-річного Віктора Цоя (німецько-корейського виконавця Тео Ю переозвучили російськомовні виконавці) з 26-річним Михайлом «Майком» Науменком (Роман Білик, вокаліст рок-групи «Звірі») і його дружиною Наталією (Ірина Старшенбаум). Фільм брав участь в основному конкурсі Каннського кінофестивалю, де отримав приз за найкращий саундтрек.

Ще до прем’єри «Літо» здобуло скандальну славу. По-перше, тому, що Кирило Серебренніков перебуває під домашнім арештом. По-друге — в багатьох ровесників головних героїв включно з Борисом Гребенщіковим (другом і Майка, і Цоя) фільм викликав гостре не сприйняття.

Фільмувати ігрові кінобіографії, тим паче, рок-біографії — річ невдячна через апріорне протиріччя, закладене в намірі. Біографічна форма передбачає роботу з конкретними фактами з життя конкретних людей, але мистецтво — вимисел за визначенням.

Можна, претендуючи на об’єктивність, показати те, «як було насправді». За такими лекалами зроблений, наприклад, «Дорз» Олівера Стоуна (1991). Стоун, таке враження, старанно зібрав найгучніші повідомлення бульварної преси про Джима Моррісона, додав свої доволі слабкі знання про субкультуру 1960-х і в результаті отримав мелодраму, передбачувану й патетичну, як бетонна плита.  

Є й другий шлях — не гнатися за недосяжною «достовірністю», а спробувати дати відчуття часу й через нього визначити центральний характер. Таким шляхом пішов, наприклад, британець Мат Вайткросс у трагікомедії «Секс, наркотики й рок-н-рол» (2009), присвяченій одному з найвиразніших англійських панк-рокерів Іену Дьюрі. Там долю героя на сцені уявного кабаре коментує він сам (у блискучому виконанні  Енді Серкіса), плюс періодично дія провалюється в кліповий простір, де змішуються музика, живі актори й анімація. Серед іншого, герой Серкіса говорить чудову фразу: «Хороша історія не буває правдивою».

Серебренніков, імовірно, надихався фільмом Вайткроса — в тому числі цією максимою.

Радянський 1981-й був роком пізнього застою, без масових репресій, але все одно з тотальними контролем і пропагандою, в яку не вірили самі пропагандисти. Один із парадоксів того цинічного періоду — відкриття в Ленінграді справжнього рок-клубу, де, хоч і під наглядом, але таки виступали групи, в яких інших шансів виступити не було.

Найдоречніше колористичне рішення під настрій епохи: весь фільм чорно-білий, за винятком кольорових вставок, стилізованих під аматорську зйомку. Самі вставки ще й обрамлені написаними від руки текстами пісень — як тих, що слухає Майк, так і тих, що пише він сам. Інший елемент відсторонення — коли раптом на людях і предметах з’являються грубувато промальовані білі контури, кадр прорізають так такі ж мультяшні фігурки та предмети, й дійові особи починають артистично хуліганити й співати своїми, що важливо, голосами закордонні хіти: Talking Heads (пісня «Psycho Killer»), Іггі Попа («The Passenger»), Лу Ріда («Perfect Day»); а «All the Young Dudes» британських піжонів Mott the Hoople провокує в уяві Майка цілий парад етюдів, де піжони ленінградські на свій розсуд відтворюють обкладинки відомих рок-альбомів.

Серебренніков уникає будь-яких шаблонів протистояння й пафосу, якими череватий матеріал. Епоха гримить штучними литаврами — пісні у відповідь звучать підкреслено камерні. Справжній рок кухонної раковини. Такої самої стриманості режисер досягає з акторами. Все на напівтонах, без надмірних пристрастей, хоча вакханалії трапляються. Приємно здивував Білик: грає Майка настільки тонко й переконливо, що важко повірити у відсутність у нього акторського досвіду. На його тлі Страшенбаум — професійна акторка — навіть трохи переграє.

До речі, претензії ревнителів чистого фактажу безпідставні ще й тому, що ця частина авдиторії отримала своє пряме втілення, такого собі Скептика, вредного юнака в окулярах, який регулярно коментує події. Коли з’являється герой Тео Ю, в кадр вступає Скептик, й інтонаційно ні на секунду не випавши з розмови, заявляє: «Не схожий».

Радше — ескізний, окреслений скупими лініями. Небагатослівний гість-спокусник, що входить у життя Майка й Наталії. Саме останні двоє, з їхнім багатством реакцій, і є справжніми протагоністами. Це, звісно, історія не про любовний трикутник і не про Віктора. А про те, як люди в наскрізь брехливій країні намагаються бути чесними хоча б одне з одними. І постійно шукають вихід з майже непомітної, закадрової, але тотальної задухи — в бурхливій пиятиці, в музиці й у літі, в яке можна вибігти просто крізь екран, як це робить чарівний хуліган-панк у виконанні Олександра Горчіліна (прототип — Андрій «Свин» Панов).

Щойно дія вибухає черговою фантасмагорією, Скептик обов’язково з’являється, аби запевнити: «Цього насправді не було». А фантасмагорій тут рівно стільки, щоб зрозуміти: «Літо» не кінобіографія, а музична казка. Сумовита й щемлива — але казкам не завжди приписані веселощі.

Я пам’ятаю обох — і Майка, і Цоя — вже наприкінці 1980-х, коли вони, за лічені роки до смерті, нарешті отримали всесоюзне визнання, повні стадіони — і, почавши співати для цих стадіонів, цілковито втратили себе.

Та й так було з усім підпіллям, щойно воно вийшло з кухонь та маленьких залів.

Що лишилося? Оте саме літо. Яке здавалося нескінченним і про яке всі знали, що воно ось-ось закінчиться.

Крихітна цятка сонця серед безрозмірної, безпробудної, крижаної ночі.