Сталева ніжність

Ювілей великого Поета нинішня українська влада вирішила не помічати. Люстрували, еге ж. Бо  «комуняка», віршик «Партія веде» написав. І коли? У жовтні 1933-го, коли примара Голодомору ще стояла на порозі українських обійсть. У ті самі 1930-ті став частиною тієї влади. Пізніше ще й головою Верховної Ради УРСР був, і міністром освіти. Академіком... Та ким він тільки не був? Все так. Тичина зганьбив своє ім’я, як ніхто.  За одним лишень винятком — попри все він є і завжди буде одним із найбільших українських поетів. Так виглядає сьогодні, майже через 50 років після його смерті.  Подивимось, як будуть виглядати нинішні можновладці через півстоліття.

«ЧИ НЕ СИБІРУ ДУХ НАД НАМИ?»... 

У Тичини просто огром надсучасного матеріалу. Ось, відкриваю навмання. «З мого щоденника», зі збірки «Вітер з України» (1924). Унизу зафіксовано: «19 р. Деникинщина». Себто тоді, коли війська так званої Добровольчої армії Денікіна протистояли військам УНР. В риму сьогоднішній ситуації — бо ж знову проти українського війська «добровольці» з Півночі та Сходу.  

«І як се так, — писав Тичина, — народові, що поржавілі рута зняв, прикинулась болячка? І як се так: великий дух — на людях розмінявся і здрібнів? Чи не Сибіру дух над нами? Чи не царські гробниці докинули оком? А! З Біломорря чую Соловецький ладан? В ньому змішались дзвони і матюки, і розбишацтво, і свобода. А Іван Четвертий Грізний, проткнувши псу смердячому жезлом залізним ногу, — Стоїть, — і слухає,- Перебирає чотки...»

Минуло майже сто років — картинка та сама. Дзвони впереміш з матюками, благочестіє на крові.  А Біломор’я і дух Соловецького ладану — яке провістя лиховісних 1930-х! Й теперішніх часів. Тільки знімаємо поржавілі пута — як під ними одкривається болячка. Й тінь Івана Грозного, який перебирає чотки — хіба не так?

А далі, з  того ж «Вітру з України». «Живем комуною», ч. 6. «Хочеш, Дніпре, я прочитаю тобі? Колись клекотіла Вкраїна!.. Од краю до краю з Дністра до Дунаю, туди аж до моря й коло Стародуба — схопилась голота до панського чуба». Схопилась... А що у підсумку? «І кидалась шляхта до пап, королів і панство державу собі будувало. Ой, скільки там встало! Ой, скільки лягло... Колись клекотіла Вкраїна. Дніпро усміхнувся: читай — не читай...»   

ОЛЕКСІЙ ШОВКУНЕНКО. ПОРТРЕТ ПОЕТА П. Г. ТИЧИНИ»,  1949 р. / ФОТО З САЙТА BIBLIO.LIB.KHERSON.UA

І знову, вже нині: панство СОБІ державу будує. Те саме панство, яке «раби, подножки грязь Москви», а ще вашингтонське (тут переміна — варшавського вже немає) сміття. Держава у вигляді такого собі розкішного палаццо, де ми лиш кріпаки, раби безмовні. Дніпро вже й не усміхається — бо не смішно. Клекочи — не клекочи, панство не переробиш: воно живе тільки своїми інтересами. Навіть якщо те панство самотворне — від селянських дворищ. Механізм відомий — зроблять СВОЮ державу, а потім попродаються комусь більшому. Останнім цю схему майже реалізував Янукович. У нинішньої влади риторика інша, а сутність та сама. Тому їм краще Тичину не читати, зарахувавши Поета до «зрадницького полку».

«Й НЕМА ЛЮДЕЙ ПОМІЖ ЛЮДЕЙ...»

Звично думати, що Тичина такий собі ніжнотонний, музично-рахманний, замало не дитячо-наївний («А я у гай ходила...»), більше для діточок і ще, може, юнацтва жіночої статі годиться. Дорослим людям що тут читати?

А от це, наприклад. Картина голодного 1921-го, й разом страшне провістя Голодомору 1930-х. «Прийшли сюди, а голод з нами. Й нема людей поміж людей. Ти чув?.. Недавно десь тут жінка зварила двох своїх дітей...» («Голод»).

І в розвиток страхітливої картини українського буття ще один текст: «Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку. — Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? — Застукало в серці, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене! Та чим же я буду вітати — іще ж не зварився синочок».

Майже сценарна проза (до речі, 1989-го режисером Павлом Фаренюком було знято документальну стрічку «Ой горе, це ж гості до мене», оповідь жінки про жахи Голодомору). Жорсткість за межею. Бо реальність перейшла межу добра і зла, людська психіка ламається, як крихка перегородка. «Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі, і синю голівку під ситом, що вже почала протухати. Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно...» Й фінальний материнський відчай, чия психіка зненацька прояснилась. «Солдати підводять нещасну, її освіжають водою. А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають».

От цей писар — ніби автограф Тичини. Так художники раніше поміщали себе у куточку картини. І сльози — це його сльози... Моя бабуся не могла читати цей вірш, одначе ж усе дитинство розказувала нам з братом отакі жахітні історії.  А ви забули? А ви не хочете ні бачити, ні чути (скільки можна, мовляв, про таке?). То знайте, воно повториться, і не факт, що й це не межа кривавій завірюсі.

У геніальній поетовій збірці «Замість сонетів і октав» — драма культури, цивілізації в цілому нового ще і вже кривавого століття. «Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди одне одному в вічі не дивляться?» А далі ще радикальніше: «Університети, музеї й бібліотеки не дадуть того, що можуть дати карі, сірі, блакитні...»

І — те, щоби мало стати гаслом перебудови України, цілого світу: «До речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити». Себто без реформування культури, її упровадження в життя нічому в останньому не зміниться. Ну просто нічого. Скажуть: а чи ж мало музики нині? Мало! Ритмізоване металеве скреготання не є музикою.

Поет на початку ХХ століття явив українцям ті катастрофічні переміни, що виглядали каліцтвом усієї сфери людського життя.

У Тичини є збірка «Сталь і ніжність» (1941). Усе ж таки — попри свою податливість і очевидний страх перед владою у Поетові сталі було більше. Хоча ціну «чугунному ренесансу», який «байдуже мружить око», знав добре.

І в «Псаломі залізу» (1920) зненацька похопиться чимось сюрреальним: «Замість квіток шаблі, списи виблискують в долині...»

«Замість квіток шаблі...» Відтак трагічна констатація в «Замість сонетів і октав»: «Своє ж рушниця в нас убила. Своє на дні душі лежить».

І — вже зовсім сьогоднішнє: «Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не революція».  Не розшифровуймо, просто подумаймо.