Як ведмедик воював...

За життя людина має збудувати хату, посадити дерево, дати життя дитині. Лев Сінькевич, за фахом архітектор, збудував не один будинок, посадив не одне дерево, дав життя сину та дочці.

Страшне повідомлення перервало мирне будівництво. 22 червня 1941 року архітектор отримав повістку до військкомату за №1515. Вже наступного дня, залишивши вдома дружину з трирічним сином Юлієм, iз нехитрим багажем подався до Бердичева, де формувався Окремий Західний саперний батальйон. Ночами, пробиваючись через зайняті німцями села, батальйон ішов на схід. Страшно було дивитися в очі мирного цивільного населення — старих, жінок та дітей. В їхнiх очах був жах.

У 1942 році, коли армія стояла на Волзі, батько, впевнений у перемозi, написав для сина вірші й зробив до них вісім малюнків, що склалися в рукописну книжечку «Як ведмедик воював, а зайчик допомагав». Там ведмедик і союзник-зайчик разом били вовка-нападника й далі жили в мирі.

Всю війну батько не розлучався зі знімком малого Юлія в пілотці й з автоматом в руках. Юлій і сам малював свої наземні, морські та повітряні бої, в яких обов’язково перемагали радянські війська. Ці малюнки, одержані батьком на фронті, зігрівали серце, підтримували його сили і бойовий дух. Дитячі малюнки заслуженого діяча мистецтв, скульптора Юлія Сінькевича, нині експонуються у Музеї Великої Вітчизняної війни.

У перервах між боями батько малював портрети своїх бійців. Є й кілька автопортретів, які разом з листами-трикутниками були відправлені додому. Якось батько розповів мені два цікаві сюжети. На фронті, між боями, пішов він (наче той ведмідь) поласувати малиною. Відгорнув кущ — а там німець, теж їв малину. Бійці тихо розійшлися. Згодом, у Карпатах, історія повторилася, та цього разу трапився справжній ведмідь. І знову розійшлися мирно.

Майже весь шлях на Схід та зворотний, на Захід, разом зі своїми саперами проповз батько по-пластунськи прокладаючи дорогу військам серед мін. Така робота сапера. Розвідку переднього краю для виявлення загороджень та мін вони вели вночі під вогнем. Взимку виявити міни — лише половина роботи, а дістати їх iз мерзлої землі не під силу й найкращому саперу. Тож, виявивши міни, укладали на них заряди і, діждавшись обстрілу противника, аби не виявити себе, підривали. Сапери на війні завжди «крайні», відступаючи, ставлять свої міни, перед наступом знімають чужі. Сапер не має права помилятися ні заради себе, ні заради інших, бо залишена міна — це смерть багатьох.

10 квітня сорок п’ятого в Латвійському місті Ауце батько, інженер полку піхотної дивізії, отримав наказ спорудити за ніч міст через глибоку повноводну річку. Під шаленим вогнем, по пояс у крижаній воді, всю ніч працював він з шістьма саперами. Вранці 20-метровий міст без жодної проміжної підпори був готовий. Усі сапери і командир отримали ордени Червоної Зірки. Та найбільше батько пишався тим, що за всю війну його рота не втратила жодного бійця, жодного не було поранено. Це була його особиста і найважливіша перемога у війні!

Перемогу батько зустрів у Бухаресті. Та саперам ще до кінця 45-го вистачало роботи, роботи «тихою сапою», як називав її батько. Мінні поля необхідно було перетворити на мирні, відбудувати зруйновані війною будівлі та мости. Після війни довелося не тільки відбудовувати, а й боронити Київ від свавілля «архітектурних хижаків». Кандидат наук, керівник лікувально-оздоровчого сектору Київського ЗНДІЕП Лев Сінькевич незмінно входив до правління охорони пам’яток історії та культури, до останнього дня був активним захисником архітектурної спадщини. Хоч репресії 37-го року не оминули родину, батько лишився відвертою людиною і на будь-яких зборах не боявся казати правду.

У 69-му році письменник, друг і однокурсник батьків Віктор Некрасов, подарував нам свою книгу «В окопах Сталинграда». Та, побачивши батькову маленьку книжечку про ведмедика, сказав, що вона неоцiненна, бо створена саме в окопах війни і отже, справжня реліквія в єдиному екземплярі.

Я часто знімалася в кінних епізодах «воєнного» кіно, батько до таких фільмів ставився з іронією, мовляв, там не покажеш шалених морозів, трупного запаху та крові у спеку. Сам з війни прийшов з обмороженими ногами та вухами, але не з душею.

Якось батько прийшов до мене на роботу й кинув оком на норовистого жеребця. Не встигла я сказати «обережно!», він вже сидів на коні, як влитий. Спорт батько любив усе життя, бо, як і предки-фіни, народився з лижами на ногах, був чемпіоном студентської Олімпіади 1934 року в Москві. По війні ходив по засніжених перевалах Кавказу, Фанських гір, Карпат. Під вітрилом подолав багато миль Чорного моря, а на веслах — мальовничі річки України й Молдови.

Митець-графік, майстер офорту, пензля та акварелі, Сінькевич був учасником багатьох персональних та колективних виставок. У закордонних поїздках щоранку добре псував нерви керівникам радянських груп: поки туристи спали, митець «виходив у Європу», малював з натури. Офорти батька є в багатьох музеях та зарубіжних приватних колекціях.

Почив у спокої відважний офіцер, зодчий та митець, охоронець давнини. Не вистачило часу на написання відвертих строк про своє життя, свою боротьбу. Проте залишилися його споруди, художні твори і маленька книжечка фронтового 1942 року про те, як ведмедик воював...

ПІСЛЯМОВА

Перший раз про книжечку писалось у засобах масової інформації та розповідалося в телевізійних передачах в 2002 році, в рік її власного 60-річного ювілею, комп’ютерні копії аркушів експонувалися на тематичних виставках. За однозначним рішенням фахівців Книжкової палати України, книговидавців, працівників провідних бібліотек України книжка визнана унікальною, аналогу якої не існує в світі.

У 2007 році книжка народилася вдруге, вийшовши з друку напередодні великого свята Перемоги. Цей рік був знаменний тим, що, справдивши передбачення фахівців про свою унікальність, книжка стала лауреатом міжнародних виставок- ярмарок, проте, безумовно, свою головну перемогу вона отримала разом зі своїм автором в травні 45-го!