20 років по тому

17 березня 1991 року громадяни СРСР прийшли до виборчих дільниць, щоб сказати «так» чи «ні» союзній державі. На Всесоюзному референдумі за збереження Союзу Українська РСР дала найнижчий результат серед тих республік, які брали участь у голосуванні — 70,2%. Як голосував тоді майбутній перший Президент України Леонід Кравчук — в його інтерв’ю «Дню»:

— Після того, як у Москві було ухвалено рішення про проведення Всесоюзного референдуму по збереженню СРСР (стояло запитання так: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?»), Верховна Рада України прийняла відповідну постанову про проведення українського опитування. В ухваленому нашим парламентом рішенні говорилося: «Провести 17 березня 1991 року одночасно із Всесоюзним референдумом опитування населення Української РСР для виявлення думки громадян щодо змісту майбутнього Союзу». Мова йшла про те, щоб включити до бюлетенів таке формулювання: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». Таким чином, в результаті в день голосування люди отримали на руки два бюлетені — один загальносоюзний, а інший для українського опитування. В обох випадках люди проголосували позитивно. Я, звичайно, як автор «українського бюлетеню», голосував за свій бюлетень, за всесоюзний бюлетень не голосував.

— Виходило протиріччя — у двох різних бюлетенях були отримані позитивні відповіді...

— На той час правову силу у відповідності до законодавства СРСР мав, звичайно, всесоюзний бюлетень. Українське опитування — це була думка людей, у ньому, до речі, проголосувало кількісно навіть більше людей, ніж по всесоюзному опитуванню. Багато хто голосував за обидва бюлетені, тому що тоді ще люди не були готові до побудови Радянського Союзу на принципах суверенних держав у відповідності до прийнятої Україною декларації про суверенітет від 16 липня 1990 року. Але за допомогою українського бюлетеня ми визначили думку громадян України, які, як виявилося, готові до голосування за незалежну державу або принаймні на інших принципах, ніж це було записано у всесоюзному бюлетені. Громадяни України не були переконані в тому, що СРСР як оновлена федерація може привнести якесь нове життя. Вони бачили, що це формальна ситуація і що Михайло Горбачов хотів саме через референдум закріпити існування Радянського Союзу.

— Чому?

— Він бачив, що Радянський Союз хитається — події в Прибалтиці, на Кавказі, в Придністров’ї... Внутрішні кризи — економічна, політична. Одним словом, СРСР трясло. Горбачов розумів, що іншим способом стабілізувати ситуацію неможливо. Тому цілком природно, що йому запропонували варіант — спертися на підтримку народу. Він це і зробив. Але референдум відбувся в дуже складних умовах, без глибокого аналізу, підтримки. Багато людей голосували формально або зовсім не голосували. Вони вже жили ідеєю суверенітету. Невипадково сам Горбачов казав: «Настав період параду суверенітетів». Народ проголосував «за» на референдумі, але зупинити розпад Радянського Союзу було вже неможливо. Процес вже пішов. Слава Богу, що завершився він у Біловезький пущі безкровно.

— А якби Горбачов, центр (Москва) пішли на поступки у наданні широкого суверенітету республікам?

— Зберегти Союз на далеку історичну перспективу при існуючій на той час партійній системі було неможливо. Її треба було міняти повністю, докорінно, але 1991 року цього не відбулося.

— Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Молдова, Вірменія не брали участі у загальносоюзному голосуванні. Чи розглядало українське керівництво можливість бойкоту всесоюзного референдуму з боку України?

— Я знаю, що в деяких областях люди взагалі не виходили на голосування. Наприклад, у Львівській області, у місті Києві. Я пам’ятаю розмову з Горбачовим і іншими керівниками Радянського Союзу, коли ми переконували Москву, що Україна хоче рішучих змін, а не формальних, тому що оновлена федерація не несла в собі жодного конкретного змісту. Що це взагалі таке? Чи буде більше прав у республік? Якщо так, у чому вони проявлятимуться? Тобто ми вимагали відповіді на абсолютно конкретні запитання, в основі яких була теза «суверенна держава». Ми готові були розглядати будь-які питання на принципах суверенітету — ширшого з конкретними постановочними питаннями в політиці, економіці, культурі. Коли ми працювали в Москві над оновленим проектом союзного договору, ми пропонували Горбачову не просто оновлену федерацію, а конфедерацію. Він не погодився. Я думаю, що якщо тоді союзна влада пішла би шляхом рішучих змін, можна було б сподіватися на те, що люди могли підтримати ці зміни. Але ніякої відповіді союзний центр нам не давав, тому питання загострювалося, загострювалося і врешті-решт завершилося ГКЧП, Біловезькою пущею й утворенням української незалежної держави, 20 років якої ми будемо святкувати цього року.

— Саме на двадцятому році незалежності 47% громадян України, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, проголосували б за збереження СРСР. Про що це свідчить?

— Це наслідок складного економічного життя. У нас 15 млн. людей пенсійного віку. Вони отримують невелику пенсію і ледь-ледь зводять кінці з кінцями. Сьогодні люди відчувають невизначеність, несправедливість, корупцію, тому вони і пам’ятають про життя в СРСР. Тобто ми погано вирішуємо свої державні, економічні, духовні питання, і люди це бачать. Вони двадцять років говорять про свої проблеми, а ми двадцять років погано їх вирішуємо. Тому українці і думають, що в рамках національної незалежної держави проблеми взагалі вирішити неможливо. Я не так давно брав участь у передачі Євгена Кисельова «Велика політика», де саме обговорювалося питання референдумів початку 1990-х. У студії також сиділи комуністи, які весь час критикували Кравчука Леоніда Макаровича за те, що він відступив від декларації.... Власне кажучи, вони стояли на тому, що незалежність України — це випадковість і змова, а не об’єктивний процес. Я тоді звернувся до Кисельова з однією пропозицією — спитати у людей в залі, чи підтримують вони цю критику і тези комуністів. Він поставив це на голосування — жодна людина не підтримала. Правда, один підняв руку і сказав: «Ні, я не підтримую. Я просто хочу подякувати Леоніду Макаровичу за незалежність».