Два вектори свободи
Перше враження від колекції польського сучасного мистецтва у міському музеї Вроцлава – наче комуністичної влади у Польщі взагалі не було. Твори 1950-70-х років, часів військового стану ніяк не стосуються режиму, навіть критично, навіть у сарказмі. Не тому, що автори були несміливі – просто, якщо працюють цілі таємні друкарні, робітники й студенти регулярно виходять на відкриті страйки, а по всій країні діють сотні костьолів незалежної церкви, то в езопових вправах немає потреби.
Та й рівень офіційного свавілля був геть інакший. Знаменитий режисер-авангардист Гротовський (див. репортаж з інституту його імені у «Дні» від 10 грудня ц. р.) втілював найсміливіші естетичні експерименти, їздив зі своїм театром у тривалі й успішні гастролі на Захід, а з боку очільників Вроцлава мав цілковите сприяння. Назагал, здається, цензурували тільки очевидні антивладні випади, на формальний пошук не зазіхали. Просто разючий контраст з причіпками до кожного кадру й кожного рядка, що практикувалися на схід від Перемишля.
З другого боку, відчувається ще один фактор - колосальний авторитет католицької церкви з її моральним ригоризмом і розвиненою раціональною теологією. Тому - багато абстракції, багато приглушених, темних тонів – і в живописі, і в скульптурі. Ніякого постмодерного шалу й яскравих феєрверків поп- і оп-арту.
Приємним відкриттям серед цієї загальної стриманості для мене стали кілька робіт Тадеуша Кантора – видатного опонента Гротовського; по суті, найвищі досягнення польського сценічного мистецтва можна вичерпати цими двома іменами. В спектаклях Кантора поряд з акторами активно використовувалися ляльки й інший, подекуди доволі незвичний реквізит, а кордони між життям і сновидінням, між театральними жанрами зміщалися непередбачувано й захоплююче. На відміну від театру Гротовського, в якому глибоке вживання в роль було засадничим, «нульовий театр» Кантора відштовхувався від пластики акторського тіла, від здатності виконавців до інтенсивної імпровізації.
Картини Кантора так само являють собою зразок талановитого подолання меж: вдалого поєднання взаємовиключних, здавалося б, стилів – абстракції і сюрреалізму; ба більше, несуперечливою складовою двох із них є справжні, наклеєні прямо на полотно, парасольки – центральний символ сюрреалістичного руху (по слову предтечі сюрреалізму, французького поета Ісідора Дюкасса (Лотреамона): "Краса - це випадкова зустріч швейної машинки й парасольки на анатомічному столі"). В колекції багато гарних художників, деякі не згірші за Кантора, але він на всьому поверсі здається найвільнішим навіть серед достатньо вільних сучасників. Найбільшою дитиною у певному сенсі.
Мистецтво – якщо воно чогось варте – завжди про свободу. Неволя – нездарна. В таких місцях подібні речі відчуваєш з особливою гостротою.
Автор дякує Польській туристичній організації за сприяння в підготовці цього матеріалу.
