«Коб не було рабів…»
Пішов від нас БОРИС ОЛІЙНИК (22 жовтня 1935 р., с. Зачепилівка - 30 квітня 2017 р., Київ).
Його погляди я поділяв не завжди. Одначе умовкніть, політичні піїти, бо ж помер ПОЕТ і поет справжній. Зі школи ми добре знаємо, що поети "помиляються", роблять помилки. Не помиляються тільки вожді, і то, лиш до тієї миті, коли їх зіпхнуть із трону. А ще люди, яким не дано помилятись, бо ж не дано щось сотворити в цьому житті.
Іноді, побачивши мене, говорив: «О, кіно прийшло!» Я удавано ображався: «Чого це мене у середньому роді називаєте?» Відповідь: «Я ж не винен, що ви обрали мистецтво середнього роду…». До речі, до кіно Олійник прилучився тільки одного разу – виступивши сценаристом (разом з Іваном Дзюбою та Павлом Мовчаном) серіалу «Тарас Шевченко. Заповіт». Хоча він, як і чимала кількість його ровесників, вбирав у себе все, що відбувалося в культурі. Нині ця традиція якось відмирає, кожного, таке враження, турбують тільки цехові проблеми.
І політика, звичайно. Колись він був секретарем партбюро Спілки письменників, напрямки спілкувався з керівництвом ЦК Компартії України. Та мало в кого підніметься рука, аби звинуватити його в кар’єризмі. Часи були складні, і він відгукувався на прохання про допомогу. На чинушу ніяк не був схожим. Таким і залишився назавжди.
На початку лютого, три місяці тому, я відвідував його в Інституті імені Стражеска. Почувався він страшенно погано... А все ж говорив - і з властивим йому м’яким полтавським гумором. Особливо докладно про тих, хто бігає з одного політичного табору до іншого, а таких він знав чимало на своєму віку. І таких зневажав, може, найбільше. Про таких і писав:
"Коб не було рабів,
Цікаво, чи з'явилися б тирани?"
Хто родився із рабською сукровицею в крові, той і спричиняє з’яву тиранствуючих можновладців. Олійник, побувавши на вершинах влади на схилі СРСР, розумів те як ніхто інший:
«Двадцятий вік відважно і громово
Старих богів розвінчує на стінах.
Зате перед новими - по-новому,
Демократично... повза на колінах».
Говорив, а в очах його світився сум. Бо ж розумів - од цих болячок уже не вирватись, оточили тісним колом.
Страшно зустріти смерть.
Страшно - не будьмо лукаві,
В славі там чи в неславі -
Страшно зустріти смерть.
Страшно безсило-малим
Чути себе перед смертю.
Але страшніше, коли
Ні за що вмерти.
Йому було за що і за кого вмерти…
Царствуйте, Борисе Іллічу. Вічна пам’ять!
