Нотатки про кіно й урагани. 18 лютого
Несподівані співставлення – це те, що саме напрошується в настільки перенасиченому інформаційному просторі, як Берлінале. Тож наразі мені йдеться про 2 цілковито несхожих, я б сказав, діаметрально протилежних фільми.
1) Дотепний і відчайдушний
Мексиканський фільм з прямолінійною назвою “Дебіли” (режисери – Рауль Ріко, Едуардо Жиральт Брун) який я виловив у позаконкурсній, настояній на експериментах і дебютах програмі “Форум” – у певному сенсі є зразком того, як робити пристойне фестивальне кіно в небагатій і нестабільній країні.
Герой – мовчазний здоровань Віктор з кривавими плямами на сорочці й пістолетом за поясом – невпинно розшукує убивць свого собаки. Вештається нетрищами та руїнами, зустрічає дивних, інколи навіть лякаючих людей, від яких отримує загрозливі підказки. На звуковій доріжці вперемішку з трансляцією бейсбольних матчів – моторошні новини про війни наркокартелів. Напруження наростає, ймовірність хепі-енду випаровується на очах.
І ось нарешті Віктор потрапляє в лігво ворога – на острів, знелюднілий після урагану. І знаходить там замість банди – підліткову команду з бейсболу, а їхня отаманша, якою його так лякали – тренерка. І в останньому кадрі хлопчина готується прийняти подачу від винуватця інциденту. Розпочати гру, яка всіх примирить. Уже примирила.
Набираються актори практично з сусіднього двору, пишеться сценарій з ефектним поворотом, обіграються міфи (“Мексика – країна кривавих нарковійн”), наймається мінімальна знімальна група. І ось готове кіно – невелике, але з добрим балансом соціальності й мистецтва, з посланням, яке дійде до будь-якого глядача незалежно від мови й країни проживання. Повторюся, це хороший рецепт для українських кінематографістів – бо в гонитві за блокбастерми й крупними бюджетами ми все одно програємо, проте заявити про себе за кордоном отаким скромним і влучним мистецтвом цілком здатні.
2) Цинічний і переконливий
У фільмі основного конкурсу “Єва” (режисер – Бенуа Жако) теж ідеться про гру – але набагато небезпечнішу, хоча соціальні умови навіть не порівняти: благополучна Франція, світські прийоми й театральні зали, багаті вітальні та гірський шале. (Анти)герой фільму – такий собі Бертран (Гаспар Ульєль), який краде п’єсу раптово померлого письменника і, видаючи її за свою, стає успішним драматургом. Але видавець та публіка вимагають нової п’єси, тож Бертран знаходить проститутку Єву (Ізабель Юппер) і починає грати з нею в стосунки, намагаючись закохати в себе, а усі діалоги й ситуації використовує як матеріал для роботи – виступає копіїстом реальності, яку режисує. Грає – і заграється, з фатальними наслідками.
Фільм знято за романом американського детективіста Джеймса Хедлі Чейза. У 1962 вже виходила екранізація Джозефа Лоузі з Жанно Моро в головній ролі.
Версія Бенуа Жако спровокувала надзвичайно суперечні відгуки. Головне запитання, яким задається фестивальна публіка – що такий фільм робить в основному конкурсі? Адже це абсолютно жанрове кіно, без прихованих сенсів чи візуальних експериментів – одне слово, цинічний варвар на святі інтелекту.
Але кіно, як не поділяй його на “авторське” й “розважальне” – мистецтво все одно масове, хіба що розміри маси варіюються. “Єва” – дуже міцний і жорсткий психологічний трилер, і його прикінцеві сцени відлунюють у пам’яті після перегляду. А головне – неймовірна, блискуча, незабутня Юппер. Вона веде протагоністку по всій гаммі станів, яких вимагає цей напружений сюжет. Від байдужості до люті, від сумирності до небезпечної агресії, від підкорення до домінування. Вона не боїться постати в кадрі без гриму, зі зморшками й іншими ознаками віку – і лишається при цьому заворожливою. Невідомо, чи дадуть Юппер “Ведмедя” за кращу жіночу роль – але вона з цією роботою увійшла в акторське безсмертя.
Ось між такими полюсами і існує велика галюцинація Берлінале.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”, Берлін-Київ
