Овідій: рибалка, засланець, винахідник самотності
Чесно кажучи, Овідія (Публія Овідія Назона) я полюбив випадково. Ба навіть більше: полюбив його заочно, ще нічого не прочитавши (бо в студентські роки душа моя не лежала до поезії Римської імперії). Але в енциклопедичній довідці про поета я вгледів згадку, що той наприкінці свого життя написав дидактичну поему «Наука рибальства». Це й стало поштовхом до зацікавлення, пізніше до багаторічного читання, після чого я впевнено можу сказати, що Овідій – мій улюблений поет. Поет-рибалка.
Хоча більшість читачів, ясна річ, знає передусім про «Метаморфози» й Овідія-коханця. Зауважте різницю: не закоханого, а коханця. Публій Овідій Назон написав блискучі любовні елегії й «Мистецтво кохання» (нині цю книжку можна б назвати підручником із пік-апу), але вірші його аж ніяк не про любов. Вони про флірт, залицяння, про іскри пристрасті, тілесні втіхи, радість і любощі. Першу й більшу частину свого життя поетові випало прожити в багатому й мирному Римі, коли добробут зростав, а вільний час люди гаяли в утіхах і розпусті. Імператору Октавіану Авґусту, який прагнув відродити мораль і пропагував родинні цінності, розбещеність підвладного суспільства не подобалася, тож він почав наводити лад (під гарячу руку владоможця потрапили і його донька та внучка). Можемо також припустити, що цісар обрав Овідія офірним козлом, символом гріха, тому й вислав його на початку ери на далеке заслання на сам край світу. Orbis ultimus.
І в цьому факті криється друга причина мого пристрасного зацікавлення Овідієм. Отож, імператор відправляє поета на заслання на найдальший край імперії, на лімес цивілізації, за яким живуть варвари. Йдеться про дельту Дунаю й тодішнє місто Томи, нині – Констанца в Румунії. Цікаво, що дві тисячі років тому по Дунаю йшов кордон Римської імперії (читай – західної цивілізації), а в наші дні ця ріка також слугує певним лімесом: по ній іде кордон між Україною й Румунією (ЄС, НАТО). Питання лише в тому, чи можемо й досі вважати задунайців – себе, нас – варварами. Хай там як, а поміж варварів у Томах Овідій прожив решту свого життя. Мріяв повернутися в Рим чи бодай ближче до Італії, написав «Скорботні елегії» й «Послання з Понту», переповнені благаннями про помилування, але ніхто так і не зглянувся над долею бідолашного віршомаза.
Я перечитую «Скорботні елегії» й «Послання з Понту», щоб з тих сумних віршів довідатися більше про Східну Європу – таку, якою вона була в час Овідія й Христа, і таку, якою вона є сьогодні. Тексти Овідія – цінне й цікаве (хоч і не завжди правдиве й ретельне) історичне джерело, якщо їх читати під правильним кутом. І цьогорічну весну я планую провести в подорожах між Констанцою й дельтою Дунаю, за гіда маючи лише ці дві поетові збірки. Минаючи видимі й уявні кордони – цивілізацій, сторін світу, держав. Розглядаючись за варварами навколо і всередині себе, шукаючи місце, де міг бути похованим Овідій, наслухаючи в довколишніх діалектах відгомін ґетської мови (яку поет вивчив настільки, що навіть написав на ній вірші, а інший віршописець – Іван Франко – на основі цього факту виснував, що ґети могли бути древніми українцями, завдяки чому можемо вважати Овідія першим українським поетом).
Нарешті третьою, але далеко не останньою підставою любити Овідія є його унікальне відчуття самотності, цього, на мою думку, найприроднішого стану людини. І до автора «Скорботних елегій» чимало авторів писали про одинокість, але лише в Овідія – завдяки засланню – вона набуває нового, екзистенціального звучання. Він-бо не закинутий на безлюдний острів, а живе у великому місті; проблема, однак, у тому, що в цьому місті йому не має з ким поговорити (ніхто не знає латини), немає бібліотек (книги – найкращий співрозмовник!), все навколо чуже, варварське, вороже до тебе. Так у Овідія ми знаходимо прапочатки того, що мучить нас у ХХІ столітті – самотність у натовпі, одинокість у мегаполісі, внутрішня самота.
«Публій Назон, у віддалених Томах осілий,
з ґетських глухих берегів шле тобі вірші ці…»
