Поезія провокатора
Гарне кіно завжди провокативне.
Це не те щоб аксіома, але припущення, що випливає з природи кінематографу, котрий і є викраденням/викриттям дійсності за допомогою камери.
Американський незалежний режисер Тод Соллондз вміє саме викривати реальність за допомогою камери. Провокує кожним новим фільмом. А об’єкт викриття — цінності моральної більшості.
І найбільш ненависний йому такий традиційний інститут, як родина. В одному зі своїх найвідоміших фільмів «Щастя» (1998) Солондз робить головним героєм педофіла, за сумісництвом сумлінного батька і чоловіка; при цьому моралісти, які йому протистоять, виглядають жалюгідно. У ще більш похмурому «Казкарі» (2001) Солондз не щадить нікого. Всі жорстокі - і режисер-документаліст, який досяг успіху, створивши бестселер з життя рядового хлопця; і молодший брат того хлопця, який, шукаючи уваги батька, вмовляє його вигнати ні в чому не повинну служницю; і служниця, яка наприкінці винищує колишніх господарів. Сім'я як осередок любові, затишку, розуміння в подібному світі приречена. «Паліндроми» - не виняток.
На Венеціанському кінофестивалі в 2004 цей фільм у млявому конкурсі (де, до речі, показували ще кілька картин про дітей) вистрілив, немов потужний електричний розряд. Перш за все завдяки незвичній формі оповіді. Адже сам фільм вибудуваний як свого роду казка про поневіряння 13-річної дівчинки в пошуках щастя, про злих і добрих істот, які зустрічаються їй на небезпечному шляху, про різні випробування. А щастя, як у казках, - дуже просте й для Авіви важкодосяжне: завагітніти й народити дитину. Тільки й усього. Тому що дитина тебе не покине, вона буде з тобою на відміну від батьків та інших дорослих.
Режисер спеціально робить акцент на казковості, дитячості: мальовані заставки між епізодами оформлені, наче сторінки з дитячої книжки з картинками, а музичним лейтмотивом служить пісенька, наспівувана маленькою дівчинкою. Це при тому, що в «Паліндромах» не обходиться без насильства, крові й убивств. Однак Солондзу мало й цього. Він вдається до приголомшливого прийому: роль Авіви виконує сім (!) актрис різних рас і віку, в тому числі пишна афроамериканка, - грає вона, до речі, ідеально - по мові, жестах і всьому іншому їй саме 13 років.
Паліндром - це слово або фраза, яка читається однаково справа наліво і зліва направо. Ім'я героїні - теж паліндром, причому латинкою він виглядає ще більш вишукано, абсолютно симетрично: AVIVA. В цілому, подібні цифрові й словесні «перевертні» розсипані по всьому фільму. Вони нав'язливо супроводжують мандрівницю, немов доля. Власне, відповідно до твердження режисера, це доля і є: паліндром - аналог замкнутого кола, яким блукає дітвора, що занадто рано подорослішала від самотності.
А втім, безвихідь - неточна характеристика. Тому що цього разу Солондз зробив разюче ліричну - на свій лад, звісно, - картину. Врівноважив знущальний гумор майже неймовірною для нього ніжністю і цнотливістю у всьому, що стосується бідолашної Авіви (або Авів). В результаті вийшла обпікаюча суміш казки і роману виховання, хоча і до першого, і до другого жанру можна додати «анти-» - це вже кому як сподобається.
Така ось гірко-солодка провокація. Немов шоколад, политий сльозами.
***
Паліндроми / Palindromes (2004, США, 100`), режисура, сценарій: Тод Соллондз, оператор: Том Річмонд, в ролях: Еллен Баркін, Дженніфер Джейсон Лі, виробництво: Celluloid Dreams, Wellspring Media.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
