Сім зауважень про час
1. У Дніпропетровську, на вулиці з архаїчною назвою Дем’яна Бєдного, стоїть старезний одноповерховий будинок. На стінах написи «знесення», «будинок на знесення», під дахом незрозуміло на кого розрахована реклама японських скутерів.
Ліворуч — двоповерховий торговельно-офісний центр, явно збудований на місці подібного здохляки, праворуч — найімовірніше, старий будинок після капітального ремонту, безликий, як і новобудова: нудна рожева споруда.
Що робить привабливою цю напівруїну? Нетинькована цегла, тріщини на стінах, рудий кіт, що крадеться краєчком латаного шиферного даху, оббиті дерматином двері в бічну прибудову, хащі дикого винограду. Не сам будинок, а сліди, залишені на ньому. Сліди замість будинку.
2. Площа Героїв Майдану, колишня Леніна, в тому ж місті, замкнута проспектом Карла Маркса й величезною будівлею колишнього Міністерства чорної металургії в широкий прямокутник. Про пам’ятник невдалому російському адвокатові, який раніше стояв тут, ніщо не нагадує, але на його місці в асфальт укарбований невеликий, 20 на 20 сантиметрів, металевий квадрат із чотирма болтами — залишки кріплення новорічної ялинки. Примітно, хоч і випадково.
3. Антиутопія — поняття надлишкове, оскільки кожна утопія споконвічно містить власну протилежність як єдино можливу практику.
Намальований рівно 100 років тому, за два роки до найжахливішої революції, «Чорний супрематичний квадрат» — у тому числі й про це. Однією простою фігурою позначено початок і завершення (анти)утопічного проекту, який поглинув і самого Малевича.
4. Іржавий квадрат на площі в Дніпрі — зворотний бік Чорного, буденний постскриптум і до утопії, і до руйнування утопії.
Чорний квадрат продовжить народжувати нові сенси, іржавий залишиться означальним з одним і лише одним означуваним у рамках одного, конкретно цього тексту.
Але таким роздробленням закінчуються всі занадто великі ідеї.
5. Історію можна уявити як суму слідів, у чиїй заплутаній глибині кожному — за розпачем його.
6. В Орловщині після сходу сонця ще співають солов’ї на повний голос. Я йду ґрунтовою дорогою між дачами і лісом, щоб вибратися до дніпропетровської траси.
На сіруватій, ледь вологій землі — тонкі безперервні лінії. Немов хтось не більший за свіфтових ліліпутів безцільно блукав від узбіччя до узбіччя, позначаючи свої маршрути сірниковими ціпками. Це явно не птахи і не миші — відбитків лапок немає, крім того, зустрічаються завитки, спіралі, які птахи не залишають. Ще кілька кроків, бачу: равлики. Повзуть до лісу, по одному, по двоє, їх безліч у придорожніх чагарниках, а на купі свіжоскошеної трави їх стільки, скільки я не бачив за все життя. Повзуть у ще холодному повітрі, на яскравому сонці, під спів солов’їв, із загрозою загинути під колесами або підошвами. Повільно й безумно рятують мій ранок від забуття.
7. Слід — ієрогліф моменту, розтягнений між невтамованим марнославством учора і заспокійливою рутиною завтра.
Равлик на лезі.
Мереживо різноколірних тріщин у чорному квадраті.
Неочевидний варіант вічності.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День» Орловщина—Новомосковськ—Дніпропетровськ—Київ
