Восьма миля
Старіючи, людина починає любити декадентські й тупикові різновиди мистецтва. Наприклад, оперу. Попри всі жарти, особливо людина починає цінувати оперу й балет, коли повертається жити в маленьке містечко, де немає оперного театру. Я склав карту найближчих до Ужгорода оперних театрів (Кошице, Словаччина - 96 км, Дебрецен, Угорщина - 145 км, Львів, Україна - 267 км, Краків, Польща - 310 км, Клуж-Напока, Румунія - 317 км, Будапешт, Угорщина - 329 км). Саме через цю близькість і варто жити в Центральній Європі. До цих міст можна комфортно доїздити й повертатися автомобілем протягом одного дня. З усіх названих театрів я був лише у Львівському й Краківському, тож вирішив проінспектувати решту. Почав учора з Кошицького театру й опери «Манон Леско» Пучіні.
Недарма-таки Кошице було Європейською столицею культури в 2013 році: у місті є кілька театрів, концертних залів, вся інфраструктура культури сучасна, сервіс на високому рівні, система інформації та купівля квитків через інтернет працює бездоганно, працівники закладів культури ввічливі й за потреби англомовні. Сам Кошицький оперний театр приблизно вдвічі менший за Львівський, але пишнотою внутрішнього оздоблення не поступається західноєвропейським. Оркестр грає чудово, дириґент – очей не відірвати. Зрештою, можна сказати, що я позитивно вражений рівнем виконання й постановки. Чесно кажучи, їхав я в Кошице без особливих надій, тому мій захват під час опери був подвійним. Особливої уваги заслуговує соліст Ласло Болдіжар – співає він так, що зумів затінити центральну постать опери, Манон Леско!
Я слухав оперу, раз у раз поринаючи в спогади. Зрештою, мистецтво, мабуть, для того й існує, щоб дати можливість людині заглибитися в себе, навести лад у внутрішньому хаосі. І раптом мені згадалося, що ще зовсім недавно, якихось десять-дванадцять років тому мої музичні смаки були зовсім іншими, якщо не сказати – протилежними. У той час я був переконаним репером з усіма атрибутами цієї культури – лисою головою, широкими штанами і проблемами з оточуючими. Найбільшою мрією того віку було навчитися танцювати брейк-данс, скільки часу я провів на підлозі задля цього! Здавалося, що вже зовсім от-от, скоро – і в мене все вийде, тож на наступній шкільній дискотеці я приголомшу всіх своїм крутінням, а всі дівчата дивитимуться лише на мене. Не вийшло. Врешті-решт, невдовзі я закинув реп і широкі штани, знайшовши інші ключики до палких жіночих сердець. Але це вже інша історія.
Натомість доброю метафорою того перехідного віку є фільм «Восьма миля». Пам’ятаю, довелося гори перевернути, щоб дістати касету з цим реперським хітом. Я передився його десятки разів, і ще довго потім у вирішальні моменти життя уявляв себе Емінемом, який виходить на сцену перед чорношкірими. Такі фільми, як банально це не звучить, справді надихають боротися й стояти до кінця. Особливо – підлітків. Лише згодом я довідався, що обіграна в назві восьма миля є межею між «чорними» районами Детройта та його «білими» передмістями. Тобто символізує кордон, фронтир, бар’єр, які здаються непробивними. Хм, мабуть, якась так «восьма миля» була і в моєму житті, саме вона відділяє мене тодішнього (репера) від сьогоднішнього (слухача опери). Тільки де ж вона? Люблю оперу перш за все за те, що дарує нагоду поставити собі такі запитання.
