«Я, Коля Мащенко!»
Чотири роки тому пішов від нас кінорежисер, письменник, багаторічний гендиректор Національної кіностудії імені О. Довженка
Мащенко належав до покоління шістдесятників, хоча й старший від, скажімо, Миколайчука чи Драча. З власною, особистою історією перебував в ігрових, майже карнавальних відносинах.
Пригадую, напередодні його 70-річчя я з'явився до нього (як секретар правління Спілки кінематографістів з "історичної пам'яті" – такою тоді була моя посада), аби порадитися про форму та зміст ювілейних заходів. Микола Павлович на якусь мить застиг від несподіванки, а потім швиденько вийняв традиційну "пляшечку" хорошого коньяку. "А нумо, дорогенький, послухай... Ото я недавно їздив на батьківщину, в Донбас..."
І далі пішла-побігла довга, весела за виконанням і сумна за змістом розповідь про те, як прийшла його хрещена мати, двоюрідні сестри і, почувши, що в Києві збираються відзначати якусь дурнувату цифру аж у сім десятків років, рішуче повстали проти такої бухгалтерії. Бо реаліям вона ніяк не відповідала. Бо то були такі часи, що досі ніхто розібратися не може. У всякому разі хрещена мати повідомила найцінніші відомості про те, за яким маршрутом несли Миколку-немовлятка, як реєстрували, а там написали щось не те, бо грамота була та ще...
Марно намагався я стежити за логікою розповіді. Головне, виходило, ніби Мащенку накинули безліч років, а насправді йому чи не в половину менше. Зрештою, картинка в моїй свідомості – добряче похитавшись туди-сюди (не без впливу коньячних мілілітрів) - встановилася, я ледве не закричав: "Вірю! Істинно вірю вам, дорогий метре!" І тут Микола Павлович, хитро посміхнувшись, сказав: "Ото ж бо, синку, ніякого ювілею не виходить. Іншим разом прийдеш - коли й справді щось набіжить".
Щоправда, потому Лариса Роднянська таки загітувала влаштувати ювілей. І він відбувся – тільки в жанрі капусника, веселого і безтурботного, як сам ювіляр. А загалом з віком митець поводився обережно. Ну ніяк не міг повірити в те, що він – Коля Мащенко (так він майже незмінно представлявся усім, незалежно од віку), красень, улюбленець жінок! – і вже вісімдесят, і вже, і вже... Не здавався, хоча в останні три-чотири роки хвороби діставали усе настирливіше. І таки дістали...
Красива була людина. Талановитий, приязний, нещадно вимогливий у роботі і відкрито-товариський поза нею, Микола Павлович лишається у пам’яті. Назавжди!
