Жити в Росії
Переїхати до Москви в середині 1990-х у загальній лихоманці переміщення людей і капіталів, що охопила колишню імперію.
Насолоджуватися плодами єльцинської керованої свободи, потім, дещо поморщившись, путінської стабілізації. Посміюватися з комуністів і американців.
Читати блискучі, іронічні, різноманітні столичні ЗМІ. Писати в них.
Мати розкіш примикати до тих чи інших угруповань у мистецтві. Пиячити на виставках патентованих постмодерністів, ходити по прем’єрах, організованих із новокупецькими розмахом і несмаком. Пробиватися крізь ажіотаж на гастролі напівзгаслих західних зірок. Підхопити легку зверхність у судженнях.
Отримувати космічні за масштабами України гонорари. Купити в багаторічний кредит «однушку» в межах Другого кільця.
Приїздити інколи на фестивалі або на канікули до Києва, розповідати, який він класний і розслаблений і зелений і вільний і дім рідний та інші банальності.
Там, де насправді тепер дім, сором’язливо уникати телевізора. Качати головою від новин у Мережі. Обурюватися порядками, що настали, в кафе на Чистих Прудах за пізнім капучино з колежанками. Героїчно дивитися «Дощ». Інколи підписувати петиції та листи протесту. Бути раз чи два затриманим на малолюдному пікеті. Втекти від ментів на Болотній. Скрушно зітхати «Що ми можемо». Намагатися не пам’ятати про те, звідки беруться вже не дуже космічні гонорари. Терпіти в друзях кількох відвертих шовіністів. Повертатися до своєї резервації з іще блискучими, хоча й меншими числом ЗМІ, з балакучими й безрезультатними угрупованнями в мистецтві, дачними посиденьками, саркастичними коментарями з приводу, а частіше без нього.
Знати, що так і буде, і буде так.
Ощадливо споживати видану урядом порцію кисню.
Жити в Росії.
