21.03—27.03.2014
Більшість росіян — 86% — підтримують подальшу анексію південних і східних областей України. Росія підтягує елітні дивізії до найзручнішого плацдарму для наступу на Київ, про загрозу вторгнення в один голос волають всі розвідки світу, але Захід наполегливо говорить лише про санкції. «Санкції — це не покарання, це не помста. Санкції — це заохочення до дипломатичного і політичного врегулювання з повагою до міжнародних норм», — заявив президент Європейської Ради Герман ван Ромпей. Саме як заохочення до вторгнення це сприйняв і президент Російської Федерації Володимир Путін. Саме на цій безкарності зростають імперські апетити росіян. І якщо раніше підтримка Путіна була, радше, паперовою, то тепер пропаганда російських ЗМІ і нерішучість Заходу як алкогольний дурман охоплюють дедалі більше мізків росіян. Аби утримати Крим, аби протриматися якомога довше в неминучому після захоплення Криму протистоянні із Заходом, Путіну потрібні Південь і Схід України, потрібен Кримський канал, потрібна залізниця на Сімферополь, потрібні заводи Дніпропетровська і Миколаєва, потрібна Одеса. Усе це він може отримати, лишень хоч ненадовго зайнявши Київ, позбавивши Україну легітимної влади, втягнувши її у вир громадянської війни. Лише негайні жорсткі ходи США здатні зупинити агресію — це розуміють навіть пересічні американці, які через слабкість позиції президента Барака Обами в українському питанні обвалили за кілька днів його рейтинг на цілих 5%.
А що Крим? Тут, схоже, у тих, хто ще вчора вітав анексію, поступово настає похмілля. Відсутність обіцяного підвищення пенсій, скорочення низки соціальних виплат, відключення електроенергії, порожні полиці магазинів, згортання приватного бізнесу, неможливість виїхати за кордон. Але ж іще не минуло й місяця від початку агресії. Попереду агонія сільського господарства, втрата ринків збуту — кримських овочів та фруктів не доправиш до російського споживача, а також неминучий зрив курортного сезону. Заявлені прем’єр-міністром Російської Федерації Дмитром Медведєвим невідкладні заходи щодо розвитку курортної сфери Криму цього літа, зокрема й розвиток авіаційного сполучення Криму з Російською Федерацією, вочевидь, недостатні. Росія сама, без України, не здатна забезпечити Крим бажаними 4—5 мільйонами відпочивальників цього літа. До труднощів пасажирського сполучення додаються інфраструктурні проблеми — перебої з електропостачанням, що вже розпочалися, очікувані труднощі з водою і продовольством. У цих умовах, добровільно мало хто наважиться поїхати відпочивати до Криму, і єдина галузь туризму, яка цього літа зазнає буму в Криму, це військовий і екстремальний туризм. Примусова рознарядка мінімальної кількості відпочивальників у Криму по кожному з регіонів Росії, всеросійська компанія «Поможем НАШЕМУ Крыму» навряд чи дасть більш як 1 мільйон осіб. Єдиним виходом із ситуації, що склалася, може бути хіба що відродження давньої кримської традиції ясиру. Створені на базі кримської самооборони, а також російських добровольців мобільні загони можуть здійснювати рейди на територію України і в примусовому порядку супроводжувати населення на літній відпочинок до оздоровниць Криму. Оплату можна здійснюватися централізовано, за право повернення з відпочинку додому. Поза сумнівом, у короткий проміжок часу така форма агресивного маркетингу в туристичному бізнесі здатна повністю задовольнити потреби Криму у відпочивальниках, а їх надлишок, якщо такий з’явиться, може бути на взаємовигідній основі наданий оздоровницям Туреччини і Єгипту.
Тим часом, Державна дума Росії надіслала до Федеральної служби з нагляду у сфері зв’язку запит у зв’язку з тим, що Google, Bing від Microsoft і російська Вікіпедія наполегливо відмовляються показувати на своїх картах Крим як частину Російської Федерації. А чом би їх за це не закрити! Схоже, комусь у Кремлі дуже кортить, аби вся Росія зникла із Всесвітньої Мережі. Їм терміново потрібна Стіна, і якнайнадійніша! Авжеж, гранітні склепіння печер наших первісних пращурів видаються надійнішими, ніж якісь там «залізні завіси», що показали свою неефективність за часів Холодної війни... Знову ж таки, на стінах печер так зручно червоною охрою малювати російський Крим, як первісна людина малювала на цих стінах свою здобич — оленів чи мамонтів...
Недарма міністр культури Росії Володимир Мединський у жовтні 2013 року в інтерв’ю російськомовному американському виданню «Русская Жизнь» із гордістю казав про якусь особливу, що з’явилася в ХХ столітті додаткову хромосому в росіян. Ні. Це не про Синдром Дауна, як жартували багато ерудованих коментаторів. Це ще й відмітна риса особливого роду Homo Sovieticus, який зараз самоізолюється від основної гілки Homo sapiens. Homo Sovieticus — нові неандертальці, які пишаються тим, що повернули закони еволюції, закони історії назад. Вони ще поживуть певний час паралельно із рештою людства, попишаються своєю несхожістю, своєю додатковою хромосомою, але потім все ж відійдуть у минуле, залишившись хіба що в казках, міфах, переказах і спадкових хворобах як домішка геному неандертальця «подарувала» сучасній людині рак і діабет.
* * *
Багато століть тому, коли наші освічені пращури сперечалися ще не про редакції шкільних підручників з історії, а хіба що про редакції створюваних ними літописів, так от, у цю сиву давнину було заведено викладати сучасні літописцеві події в контексті біблійної історії. Історики того часу вважали, що сучасні їм події не більш ніж численні віддзеркалення Великої Історії, переповіданої у Старому і Новому Завіті, тому й описи битв чи промови князів у найдавніших із наших літописів такі схожі на битви і промови старозавітних царів Ізраїлю. Відтоді наші погляди на Історію цілковито змінилися, але часто-густо, коли ми говоримо про події епохальні за своєю значущістю, ми звертаємося мимоволі до старозавітних порівнянь.
Ось і історія нашої країни, наших — українського і російського народів наводить на паралелі із старозавітним Виходом євреїв з Єгипту. Якщо й існує народ, цілковита протилежність євреям, то це росіяни. Їх, росіян, вже багато разів за багатовікову історію мало не силоміць, десятьма стратами, виганяли з Єгипту, та щоразу, після недовгої подорожі, вони вперто повертаються назад і знову смиренно просяться в єгипетське рабство.
Українці ж, подібно до стародавніх євреїв, щойно вийшовши 1991 року з Єгипту, прийшли у пустелю Фаран, звідкіля вже було видно обіцяну Землю Обітовану, проте злякалися труднощів здобуття нової Батьківщини і змушені були ще 40 років блукати пустелею... Чекати нам, доки не помре останній боягуз, що пам’ятає на своїй спині нагайку погонича, чи пройти нам, українцям, увесь цей скорботний шлях пустелею до кінця і наприкінці шляху все ж знайти жаданий рай земний? Поки що думки розділилися. Хтось хоче все й одразу, інші просяться з росіянами назад до Єгипту. Але більшість українців, як і раніше, вперто не бажають робити хоч щось самі і щасливо чекають, як обіцяне щастя їм принесуть на таці — чи то Кремль, чи то Захід, це вже від смаку залежить. І тих і тих чекає гірке розчарування. У Кремля вже немає і не буде грошей на дарунки навіть для своїх власних громадян, а Захід переконався в нашій рішучості і обіцяє допомогу лише на жорстких умовах економії та економічних реформ. І на тому й на тому шляху нас чекає шокова терапія початку 90-х, і на тому й на тому шляху проллється багато поту й багато крові, і тим і тим шляхом нас вестимуть за руку, а відмінність лише в тому, що чекає нас наприкінці цієї голодної пустелі — відносне сите рабство чи Обітована Земля.
