Російський колоніалізм і Україна
Одним з головних пунктів путінської пропаганди є твердження про народи-брати та «адіннарод». Саме у цьому пункті неоімперська ідеологія сучасного Кремля можливо найбільш послідовно демонструє власну прихильність та послідовність до базових імперських доктрин Росії, розпочинаючи своє повернення «к корням і древнім устоям» від часів самодержавства. Подібні месиджі покликані завуалювати колоніальну сутність імперії та неоколоніальні прагнення Москви. Тому-то такими небезпечними є твердження деяких українських науковців та публіцистів про те, що Україна ніколи не була колонією. Вона нібито мала особливий статус у всі ті століття, що перебувала під владою «білого царя, православного».
У чому полягає той статус – то вже проблема конкретної аргументації, але неважко помітити, що подібна позиція в головному співпадає з усталеним російським міфом про внутрішню неподільність, братськість, злиття українського та російського народів. Як відомо, саме на пункті заперечення окремішності, отже, права на власну долю та суверенність українців закінчується демократизм, лібералізм, зрештою, прагнення справедливості у стосунках двох народів для переважного числа російських інтелектуалів – від консерваторів до лібералів. Абсолютна більшість навіть начебто притомних російських аналітиків, істориків, науковців твердять як мантру стару погодінську доктрину про спільність долі, характеру, ментальності тощо. То про який колоніальний гніт з боку старшого брата може йти мова? Якщо так вже принципово, то можна і столицю єдіной Русі перенести до Києва, як то не так давно пропонував ліберал і демократ, один із засновників росієвєдєнія (до речі, в підручниках з цієї дисципліни саме і прописується, що Київська Русь – то початок вєлікой Росії) Ігор Чубайс.
Натомість автор «Дня» московський історик Борис Соколов наголошує, що в російській історичній науці ось уже два десятиліття поняття «колоніалізм» стосовно російської політики фактично перебуває під забороною. Це насправді так! І зовсім не рік чи два тому виникла ця ситуація. Ще на початку 2000-х, коли існував спільний науковий простір між Україною та Росією, авторці довелось стикнутись із ситуацією, коли у статтях для російських наукових журналів наполегливо радилось не вживати слово «колонія», «колоніалізм» та «постколоніальний період» щодо України та всіх країн постсовєтського простору. А якщо це ще й було винесено у заголовок, стаття просто не проходила рецензування, про що відверто і повідомлялось редакцією видання.
У радянські часи, наголошує Соколов, і то була дещо краща ситуація. Крізь зуби, але говорилося в деяких монографіях і підручниках про «колоніальну політику царизму» на Північному Кавказі чи у Середній Азії. Бо ж Ленін писав про Російську імперію як про «тюрму народів», і цього не можна було оминути. Контрастом мала бути радянська політика, спрямована на «дружбу народів», «братерський союз», «розквіт соціалістичних націй» - і при цьому категорично замовчувалися численні елементи колоніалізму в цій політиці, геноцид українців та кримських татар, масове винищення казахів, депортація ряду народів Північного Кавказу у 1944 році…
У Росії сьогодні і на рівні знаних політиків, і на рівні користувачів соціальних мереж дуже популярно нагадувати, що у США, мовляв, нищили індіанців. А от про те, що за перші півстоліття російського панування у Приамур’ї кількість нівхів скоротилася уп’ятеро, ніхто з них не згадує… А чим же як не колоніалізмом була політика Російської імперії в Сибіру, на Кавказі, в Середній Азії? Хто жив на цих територіях до приходу росіян, як ці народи жили до включення до складу Росії, яким було це включення, як змінилося після нього життя цих народів? Такі незручні питання обходять стороною, граються у мовчанку. Таке табу на вживання поняття «колоніалізм» стосується не тільки історичної, а й інших гуманітарних наук, коли йдеться про Росію. Про США, про Британію, про Францію – скільки завгодно, про Росію – не можна.
Більше того, активно пропагується ідея справедливого ставлення, рівності та рівноправності всіх народів у складі вєлікой Росії. Так відомий науковий аналітик, ідеолог сучасної Росії Сергій Кара-Мурза стверджує, що Росія – це не просто держава, це ціла окрема цивілізація, яка витворила із частини слов’янського світу імперію неколоніального типу. Що це за таке унікальне явище, автор не пояснює, але з точки зору сучасної науки – це гарячий сніг. Народи добровільно «стягнулися» довкола «русского ядра». «Здесь не было этнических чисток и тем более геноцида народов. Не было планомерной насильственной ассимиляции, не создавался «этнический тигель», сплавляющий все народы и племена в новую нацию, не было и апартеида, закрепляющего разные народы в разных цивилизационных нишах», - усерйоз стверджує С. Кара-Мурза.
І вся ця відверта брехня лягає на підготовлений ґрунт. Адже, як показало нещодавнє дослідження соціологічної групи Левада-центр, російське суспільство само прагне бути одуреним існуючою путінською пропагандою, воно відмовилось від альтернативних джерел інформації, навіть користувачі Інтернету прагнуть отримувати інформацію з федеральних каналів телебачення, особливо коли вона стосується України. «Це дуже серйозно, це не те, що журналісти маніпулюють суспільною свідомістю, сама суспільна свідомість кладе голову на стіл і вимагає цього, не хоче іншого. Цю ситуацію лікувати доведеться довго й складно», - попереджають соціологи.
Прагнення самоізоляції на фоні активних реваншистських настроїв робить сучасну Росію надзвичайно небезпечною не лише для України та для колишніх совєтських республік, а й для усього сучасного світу. Адже експансіоністські настрої, пануючі в неомперії Кремля, цілком можуть не обмежитися Україною. Експансія – це спосіб існування імперій та розв’язування їхніх внутрішніх проблем. Тому і заперечення сьогодні колоніального минулого України є не лише науковою помилкою, але й надзвичайно небезпечною допомогою тим, хто прагне реального повернення до «імперії неколоніального типу».
