«У нас млява громадянська війна. Вона не припинялася»
Олександр ПРОШКІН — про те, чому свобода дала можливість реалізуватися, насамперед, криміналу, а також про те, чи можливо прожити з прямою спиною. Знаковій картині режисера «Холодне літо 53-го» цього року виповнюється 25.
Ім’я режисера Олександра Анатолійовича Прошкіна не потребує якоїсь особливої реклами. Прийшовши у кінорежисуру з театральних підмостків (після закінчення Театрального інституту він працював у знаменитому Театрі Комедії у Ленінграді), він зняв 20 картин. Серед яких «Холодне літо 53-го», що відзначає цього року 25-річний ювілей, і телефільм «Доктор Живаго», просторове епічне полотно «Михайло Ломоносов» і фільм цього року — «Спокута».
Очолюючи журі на Міжнародному фестивалі молодого європейського кіно VOICES, Олександр Анатолійович не лише переглядав визначену конкурсну програму, зацікавлено вдивляючись у кінообраз молодої Європи, а й представляв свою нову роботу, охоче йшов на спілкування з глядачами. Адже на «Кінотаврі», де фільм був зазначений у конкурсній програмі, він за замовчуванням залишився за межами обговорень професійного журі, яке складалося переважно з колег-режисерів.
І в роботі, і в житті Олександр ПРОШКІН займає активну громадянську позицію. Він, як і його герої, не вміє бути байдужим.
— Олександре Анатолійовичу, для мене фільм «Холодне літо 53-го» і «Спокута», між якими часова відстань у чверть століття, як два боки однієї медалі, а для вас?
— По суті, я, як і більшість із нас, все життя знімаємо одну і ту ж картину, кожна із них може бути зовсім у новому жанрі, але крізна тема — «розбірки» з батьківщиною — як можна у нас прожити з прямою спиною і чи можливо це взагалі в нашій країні. Час цього фільму — кінець війни і перші післявоєнні місяці, коли «загриміла» величезна кількість офіцерів, зокрема Солженіцин. Так «батько народів» показав переможцям, хто в домі господар. Люди, які не потрапили в ці жорна, відчували їх у повсякденному житті. Пам’ятаєте сповідь цієї дівчинки, героїні, тато загинув героїчно, все скінчилося, перемогли. А злидні страшні, і мати — крадійка. Чому вона переживає дике почуття сорому і комплекс неповноцінності? Бо поруч у класі полковницькі доньки з відрізами з Німеччини вже з’явилися — та ж самісінька соціальна нерівність. Будь-який перехідний етап у нас пов’язаний із великою надією (останній із них — перебудова і початок нашого світлого часу), у всіх були такі веселкові надії, передовсім у інтелігенції, яка вийшла на вулицю, до Білого дому й інше, інше. І... нічого не сталося. Це все зверху дано, не завойовано, не заслужено довгою усвідомленою боротьбою. Вгорі розпорядилися, їм так стало зручніше. У результаті було все зроблено на користь певного прошарку паразитуючого класу.
— Паразитуючий клас мімікрує дещо: втрачає культуру, відчуває проблеми з інтелектом?
— Теж абсолютно природна річ, бо рівень розтління виріс, як, утім, і ціна. Ну, що при радянській владі? Можна було отримати сосиски з розподільника, а зараз — власність, колосальні гроші, можливість існувати у всьому світі тощо. Звідси моральний занепад. А, крім того, всі ті, хто був головними ентузіастами, опинилися в більшості випадків поза грою, а стоїчно паразитуючий клас, який завжди був для себе і освоїв вже генетично механізми привласнення, хапання, пристосування, чудово влаштувався і тут. Скажімо, можливо, батьки і діди, колишні генерали не на перших ролях, але їхні діти-капітани вже на перших. А певний панегірик переможцям, який дзвенить зараз, раптом, через багато-багато років, пишні святкування Перемоги, фільми з білозубими орлами, які всіх перемагають й таке інше, деяка апологетика війни і перемоги абсолютно розтлівають нинішнє покоління. Їм здається, що війна — весела пригода, чоловіча забава, продовження гри. А мені здається, вже пройшло так багато років, що потрібно говорити абсолютну правду, що війна — завжди найбільше нещастя, найбільша трагедія нації і кожної окремої людини. Люди набагато старші за мене, які пройшли війну, з якими багато спілкувався, не дуже охоче говорили на цю тему, але, якщо говорили, визнавали, що це жахливо. Це нелюдські виміри.
— Колись у мистецтві вже була беззастережна правда: тут хороші переможці, там погані переможені. Потім у книжках і на екранах з’явилася війна солдатська, кривава, несправедлива, болюча. Сьогодні знову затребувана ідеологією війна «білозуба». Будуть наступні етапи?
— Розумієте, влада привласнює собі, приватизує перемогу, не маючи до цього, загалом, жодного стосунку. Адже абсолютно інші покоління принесли цю неймовірну жертву, 27 мільйонів — найвища ціна за всю історію людства. Звичайно, бідніє генофонд, потрібно довго відновлюватися. І найголовніше, мені здається, що повинен виникнути певний інстинкт будь-яким чином вже в нашому ХХІ столітті відторгати від себе війну як спосіб з’ясування яких би то не було стосунків. А ці фанфари приводять до того, що ми і воювати ж бо розучилися. Йдуть юнаки і гинуть, гинуть у Чечні, в Афганістані, десь іще, не дуже розуміючи, на що йдуть, вони ж — переможці, їм у спадок дісталося якесь відчуття переможців. Для мене, наприклад, 9 Травня — свято, коли живі розуміють, яку ми велику жертву принесли — у нас до сьогодні величезна кількість незнайдених могил, непохованих солдат — і при цьому така ейфорія, переможне брязкання зброєю. Коли бачу 9 Травня мордоворота на «Бентлі» або джипі, на якому написано «На Берлін!», у мене починаються конвульсії. Тому ця остання картина якоюсь мірою викликана тим, що сьогоднішнє покоління не розуміє ціну цієї жертви, не розуміє, що війна несе в собі страшне руйнування і бруд. Коли згадуємо про Голокост, маємо на увазі провину лише німців, але ж величезна кількість людей була знищена руками своїх же співвітчизників. Війна — це ще коли виходить уся людська погань назовні, не лише тут місце подвигу, але і місце людському бруду.
«НІЧОГО НЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ»
— Мені надзвичайно цікаво, в «Холодному літі...» людське єство стало вищим за дійсність і «випрямило спину». Всупереч політичним реаліям. А тут, у новій картині, героїня, «правильно вихована» радянською дійсністю, полегшує душу, здійснюючи найстрашніше — зраджує матір. Що вас привабило у цій історії?
— Ця історія, звичайно, пов’язана з часом, але і зараз те ж саме відбувається. Зараз ці дівчатка, які бачать по телевізору з ранку до ночі розкішне, гламурне життя, що завгодно дадуть за те, аби прилучитися до нього. А тут якісь злиденні батьки, які не можуть заробити, вони ненавидять своїх батьків за те, що ті не можуть їх забезпечити, аби відповідати параметрам огидного часу. Ніщо не міняється.
— Звичайно, але ж і рівними всі не можуть бути, це нереально, є хоч якийсь рецепт збереження душі людської?
— Рецепт прописаний був 2000 років тому. Якби за цим рецептом люди існували, то, напевно, було б жити легше і простіше. Деякий пафос «Холодного літа...» у двох речах, які спрацьовують, на яких все засновано. Перше — відчуття людської гідності. З цією зігнутою приниженою спиною, по якій лупцюють палицями, жити неможливо, треба розпрямитися, зокрема й ціною власної загибелі, як герой Папанова. І друга думка, що виявилася пророчою, — якщо настане якесь послаблення, якась примара свободи, то ними в першу чергу скористаються соціально близькі до влади, тобто перш за все буде свобода для бандита. Так і сталося у наш час. Дев’яності роки лише підтвердили це. Свобода, надана зверху, не відкрила можливості для багатьох людей реалізуватися. Але кримінал чудово реалізувався, заробив гігантські капітали і власність тощо, а зараз вже абсолютно легалізувався. У 87-му році це ще було абсолютно незрозуміло, неясно. Не випадково, інтуїтивно, на дотик, у цій картині велике місце посідає клан криміналу, який начебто теж боровся з владою. Насправді вони один з одним пов’язані, бо їхніми руками влада душила усілякий опір та інакомислення в цих таборах і чудово вони один з одним домовлялися. Найсумніше полягає в тому, що ми не робимо жодних висновків із власного історичного досвіду. Щоразу наступаємо на ті ж граблі. Ось була історія з перебудовою і кінцем радянської влади. По суті, зараз ми майже в такій же ситуації, звичка існування: утиск — чекання відлиги. У нас була певна видимість, вербальна принаймні, відлиги, тепер знову різкий «закрут режиму». Маю на увазі Росію, не знаю, що відбувається в Україні, але, думаю, механізм однаковий. З «Холодним літом...» багато їздив світом тоді — від Конгресу США до Англії. Нас зустрічали як людей, які знаходяться на початку гігантського злету. Це відчуття свободи, яке звалилося, думали, зараз буде таке розкріпачення творчих сил і за п’ять, ну десять років буде абсолютно фантастична, приголомшлива країна. Адже за нашими плечима такий драматичний, трагічний досвід, опанувавши його, ми повинні були семимильними кроками від цього втікати. І в цьому сенсі роль нашої інтелігенції абсолютно не виконана. Ось німецька інтелігенція свою роль виконала: провела певну тотальну денацифікацію! Люди вибачилися.
— Покаяння?
— Відбулося певне покаяння. У нас — абсолютно не відбулося. У нас, так чи інакше, йде уповільнена громадянська війна, яка набуває гостріших форми. Вона не припинялася. Розумієте, різниця між двома країнами — Росією і Україною — дуже примарна. Ну, покричали голосніше на Хрещатику, походили дівчата з голими грудьми. Південь, атмосфера трохи веселіша, легше, вільніше, але, в принципі, механізм той самий. І ваша Помаранчева революція видихалася дуже швидко.
— На початку перебудови в уми було «кинуто» такий потужний інтелектуальний заряд — забуті імена, приголомшлива література, кіно, що спочивало на полицях тощо, а пропав марно. Чому?
— На жаль, у нас нічого не народилося. Німці породили нову хвилю Фасбіндера, дуже потужну компанію. Саме інтелігенція вельми впливала на націю в цілому, не лише в покаянні, але і взагалі «щепу», яку зробив нації нацизм, вона радикальними засобами мистецтва вилучила. Звичайно ж, усі тоталітарні режими міняють національну самосвідомість, міняють ментальність. Ми до цього часу ще живемо з радянською ментальністю, навіть ті, хто народився вже в новий час. Молоді виходять з червоними прапорами, кричать. У нас є один студент, божевільний, про що б не говорили, все зводить до того, що за радянської влади було це чудово, те прекрасно. Я говорю: «Ти ж цього не нюхав і не знаєш». Але їм здається, що формальна рівність в убогості була набагато кращою. Звідки це в молодого покоління? Мені здається, що до того часу, доки ми з себе ось це все не витравимо, а потреба суспільства в цьому, на жаль, з кожним роком все менша і менша, нічого позитивного не станеться. Те, чим я займаюся, абсолютно не затребуване. І винні в цьому ми. Ми — письменники, журналісти, кінематографісти...
— А ви не аналізували, чому?
— Питання не в аналізі. А в припиненні стану латентно уповільненої громадянської війни, відновлення здатності до діалогу і до знаходження консенсусу. Адже люди не вміють, перестали розмовляти, перестали домовлятися. Подивіться будь-яке політичне ток-шоу: всі один на одного кричать, аби тільки заробити очки, бо людина, яка не з’являється в телевізорі, начебто не існує взагалі, не живе. Треба чути один одного. У нас іде постійний пошук «наші» — «не наші», внутрішні вороги тощо. У цьому стані жодної перспективи немає. Внаслідок цього спливатиме не начальницька еліта, тобто можновладці, а йтиме еліта справжня, молоді духовні сили, люди, які в змозі реалізувати себе. Якщо вони бачать, що це неможливо або потрібно реалізуватися якимось кримінальним чином, вони виїжджають, можливість, благо, є. Яка кількість людей і капіталу, до речі, вже витекла? А країна колосальна за своїми просторами, але дуже невелике народонаселення.
«ФУНКЦІЮ ОБДУРЕННЯ ТБ ВИКОНАЛО НА 200 %»
— Ви багато спілкуєтеся з людьми, з молоддю, викладаєте, тобто є людиною суспільною. Як вважаєте, сьогоднішня молодь, адже ви так виразно все сказали в «Холодному літі...», вона це чує, бачить?
— У нас є деяке ілюзорне уявлення про те, чи може взагалі наша справа, тобто кіно, якось впливати. Коли приїжджаємо з картиною кудись, зустрічаємося з глядачами, це завжди приголомшливий діалог. Люди бувають абсолютно відвертими і від тебе вимагають абсолютної відвертості, тоді це зав’язується. Але це разові акції. Коли виходять картини у прокат, на них не ходять, бо глядачі вже підсаджені на голку, їм запудрили мізки телебаченням. Але з’являється нове покоління, вони і телевізор цей вже не хочуть дивитися, виходять у Москві на площі. Мої студенти знімали Болотну, і всі розмови, що вийшли люди в «норкових шубах», глибока неправда. Переважно там молодь, яка вже освічена, але ще не влаштована. Або ті, хто вже влаштований, але розуміють, що перспективи немає, немає можливості руху вперед. У цьому сенсі є бродіння, поза сумнівом, для мене це передумова майбутнього світанку. Дуже хороша молодь, особливо у провінції. Ви бачите, що тут, на вологодському фестивалі, відбувається, скільки цих дівчат чудових і юнаків, вони ж усе роблять абсолютно безкоштовно, від щирого серця, їм шалено цікаво і вони дивляться те, що відбувається в світі, що відбувається в Європі. Завдяки світу Інтернету, доступності культури зараз вже немає особливої різниці між можливістю провінції і столиці. Люди до всього мають доступ. Що мені здається надзвичайно небезпечним і шкідливим — відбувається деяка підміна етичних авторитетів, без яких не може існувати нація. Мають бути якісь люди, з якими ви можете не погодитися, але слово їхнє слухаєте. Був Солженіцин, я дуже багато в чому з ним не згоден, проте це глиба, потужна глиба, а коли в ролі особистостей виступають політичні коментатори і телебачення, доступу до якихось справді неординарних, думаючих, творчих і яскравих особистостей практично немає. Це дуже небезпечно. Думаю, щось має відбуватися з телебаченням, бо воно функцію обдурення виконало не на 100, а на 200%.
— Так чи існує сьогодні своя ніша у кіно?
— Ставлення глядача до кіно — абсолютний наслідок загального депресивного стану країни. Я був у Південній Кореї на фестивалі — країна, що піднімається, будує фантастичну цивілізацію. На цей фестиваль 10 або 12 рейсів літало з Сеула, глядачі літали на певні сеанси. Тисячні черги у кінотеатри, у величезні зали. Кіно, врешті-решт, — це візуалізована національна ідея. Якщо люди не хочуть бачити своїх особистостей — своїх артистів, співвітчизників, власну природу, власні проблеми, значить, вони абсолютно втрачають інтерес і повагу до цієї країни. Кіно — показник енергетичної нації. Розумні уряди, у Франції, наприклад, колосальні гроші вкладають саме в кіно, а не в телебачення.
— Росія теж сьогодні відновила держзамовлення, і в Україні набагато більше грошей офіційно «відпущено» на кіно. То хіба не фінансування його основа?
— Питання не в цьому. Питання в доступності. У Росії, мабуть, дві з половиною тисячі кінозалів, а в Польщі — три тисячі, навіть більше. Порівняємо масштаби Польщі й Росії. По-друге, це дорого, малодоступно, розумієте, у Москві квиток коштує 500 рублів, дорожчі на порядок вже VIP-зали, це для певного контингенту, який іде туди, аби отримати задоволення, аби його розважали, веселили, потішали, що завгодно. Він не йде думати, не йде за пошуком. За радянської влади кіно було деяким заступником релігії. Звичайно, його значення було перебільшене у зв’язку з відсутністю інших можливостей. Але люди ходили. Одні розважатися, інші — зрозуміти, як жити, за якоюсь етичною підтримкою, тому й кіно було різне, хоча і в дуже важких умовах — жорстока цензура тощо. А зараз вже «зверху» говорять: гроші даватимемо лише на комерційне кіно. Комерційне кіно — це розтління, бо будується на речах досить низькопробних.
— Почекайте, думаю, якщо пригадати той прокат, який був у «Холодного літа...», це було більше ніж комерційне кіно?
— Це билинні часи, так, були 64 мільйони за рік, але там, по-перше, були десятки тисяч залів, врахуйте, ще були сільські установки, було 4,5 тисячі копій, а зараз 12-15 копій, це я все ж таки ще потрапляю у прокат. Багато фільмів взагалі у прокат не потрапляють. А оскільки не хочу знімати фільми «Вагітний» або «Гітлер капут», то ніхто мені вже грошей давати не буде. Вже числюся в «натурі», що відходить.
— Але ви належите до тих, хто отримує державні гроші, чи у них теж не в пошані?
— Ні, абсолютно. Я завжди був не в пошані. При всіх регаліях, званнях, лауреатствах тощо. Ніколи не був улюбленцем жодної влади.
