Уже за два місяці цей проект покажуть у Вроцлаві. Разом із кращими художниками Аліса Ложкіна та Ева Сулек пропонують порівняти ставлення наших двох народів до... праці. Творчої. Адже, нагадують вони, вже зовсім скоро мало не все людство перетвориться на митців.

Одягнена в чорне худа — навіть виснажена, жінка нагадала балерину, що танцює контемпорарі-денс у режимі сповільненої зйомки. Ось вона здійняла руки в приреченому жесті. Завмерла. Зробила крок, і знову застигла. І тільки сині, напівпрозорі, немов «холодні» камені топази, очі жили веселим завзяттям, уважно роздивляючись публіку. От перформерка, немов із повітря, витягла величезний шарф, сплетений із блискучих стрічок відеоплівки. І доплетала цей химерний виріб, немов птах, присівши на краєчок стільця. Кидала, як фрісбі, блискучі диски DVD. Розбивала відеокасети. А у фіналі виступу «пішла в народ» і обернула своїм диво-шарфом одну з глядачок. Нею виявилася відома художниця Алевтина Кахідзе. Та навряд чи більшість публіки зрозуміла, що бачить символічний жест на кшталт передачі корони «Головою Земної Кулі» Велиміром Хлєбніковим. Вона, публіка, як завжди, взагалі мало уловлювала «сенси». А лишень раділа несподіваній розвазі («незрозуміло, але здорово») і задоволено гула.

Хепенінг легендарної одеської перформерки, арт-критика, телеведучої (саме на цей факт натякали її маніпуляції з відеоплівкою), кураторки, художниці Ути Кільтер став найкращою ілюстрацією до концепції виставки «Мистецька праця. ART WORK». Вона ж — спільний проект київського Арсеналу і Міської галереї у Вроцлаві (Польща). Вже 30 серпня цей проект кураторів Аліси Ложкіної (Київ) та Еви Сулек (Варшава), який об’єднав 26 польських і 34 українських художників, презентують у Вроцлаві. А до кінця поточного місяця експозицію, що вміщує 55 масштабних робіт українських та польських художників (як молодих, так і знаменитих) на тему місця і ролі творчої праці в сучасному світі, можна оцінити у Мистецькому Арсеналі. Спеціально для експозиції відкрили — вдруге після бієнале 2012 р. «Арсеннале» — величезний другий поверх будівлі. 10 тис. м. експозиційної площі саме вистачило, аби умістилися усі арт-об’єкти — і щоб «повітря» при цьому залишалося.

Українська і польська куратори поставили перед учасниками виставки завдання: поділитися міркуваннями про специфіку творчої праці. Відмінності у сприйнятті місця і ролі художника між поляками і «нами» виявилися показовими. Поляки, особливо молоді, з гіркотою кажуть, що творча праця, на жаль, сьогодні практично не оплачується. Вихід із ситуації кожен знаходить свій, за принципом: «Порятунок потопельників — справа рук самих потопельників». Із гумором до пошуків хліба насущного підходить, наприклад, Міхал Стахіра. Він організував цілий Фонд... для, що називається, підтримки власних штанів. Інсталяція «Продаж предметів із колекції Фонду Стахіра» — це розповідь про те, як художник розпродає власний гардероб, щоб мати гроші. «Артистичним жестом» цю постійну акцію робить те, що у виставлених на продаж речах юнак «творив» — а не, наприклад, просто гасав на велосипеді. Дуже зворушує відеоробота юної варшав’янки Домініки Ольшові «Процвітання». Сидячи у позі лотоса, дівчина монотонно читає мантру процвітання. З текстового коментаря дізнаємося, що відео записане під час «довгої холодної зими», коли за несплату комуналки художниці відключили опалення у квартирі.

І тільки маститі, всесвітньо відомі художники-поляки старшого покоління (Сильвестр Амброжяк, Томаш Доманьській, Євгеніуш Мінцель тощо) можуть дозволити собі «абстрагуватися» від мерзенних грошей — і міркувати «про вічне». Однією з найпам’ятніших скульптурних інсталяцій виставки можна назвати «Дім, милий дім» «живого класика» Сильвестра Амброжяка. Сім людиноподібних фігур є ілюстрацією до роздумів про «стороннього», «стрейнджера», «чужинця у чужій країні». І не важливо, є він вигнанцем-художником, чи безправним остарбайтером, або ж біженцем.

Наші співвітчизники — майже цілковита протилежність полякам. Більшість українців вирішують глобальні питання. Абстрагуються від «незначних» власних проблем, у політику, соціалку, у міру сил, теж не лізуть. Одна з найбільш вражаючих українських інсталяцій  — зшитий із парашутного шовку величезний людський мозок, всередину якого можна залізти через тунель-отвір. «Цей об’єкт — вільна енергія сплаву думок», — пише про свій твір дніпровчанин Микита Шалений. Хоч як це дивно, виключення з «думок про високе» становлять саме найвідоміші українські художники. Легендарна серія фото «Донбас-Шоколад» Арсена Савадова, знаменитий цикл «РАЗОМ.UA» Ігоря Гайдая, за словами пані Ложкіної, стали «одними з найважливіших проектів у контексті виставки», тому що ідеально виражають концепцію трансформації змісту самого поняття «праця». Шахтарі у Савадова з «пролетарів» перетворилися на балерин. Заводські робітники у Гайдая — просто живий «матеріал» для створення художнього фото. «Водночас — полякам зайвий раз презентуємо того ж Савадова, — каже пані Ложкіна. — У них він доволі мало відомий».

З-посеред проектів 34 українських митців, творчість більшості з яких тільки відкриватиме для себе навіть українська публіка (нові імена — це, до речі, дуже великий плюс виставки!), є на будь-який смак. Навіть соціальні. Від «шахтарів» Романа Мініна — до кумедного за змістом графіті APL315. Або до схожої на кістяк динозавра мегаінсталяції Дар’ї Кольцовой «Хребет». (Остання присвячена «розкладкам» Андріївського узвозу, з яких продають «масмаркет» українського мистецтва). Є дотепна інтерактивна «капсула часу» «2017 — 2117» авторства Ярослава Солопа і Михайла Букші, яку автори після закриття виставки обіцяють «законсервувати» на 100 років на території Мистецького Арсеналу — разом з усіма предметами, накиданими всередину його відвідувачами. «Спецпроектом» у рамках великої експозиції можна назвати ностальгічну виставку відреставрованих старих аматорських фото — «(Не)вірна копія» львів’янина Андрія Боярова. Десятиліття тому у Львові мало не кожен пересічний фотограф був «художником»!..

Але повернімося до Уте Кільтер, з опису хеппенгінгу якої ми розпочали розмову. Дивним чином Кільтер немовби об’єднала, «синтезувала» і теоретичні роздуми про «творчу працю». І, власне, мистецькі практики, перформанс, гепеннінг та відео. І, зрештою, продемонструвала «граничний» у своїй щирості соціальний жест: наратив про справжні реалії життя художника. На прикладі власного «життя у мистецтві» вона виголосила правду, якої досі соромляться у нас в країні. Що «життєвий успіх» не можна міряти кількістю грошей, як це роблять у сучасній Україні. «Я є 100% фрілансером, а це — 25 років самовідданої праці... й ані соцзахисту, ані держдопомоги, ані пенсії. Але я не шкодую», — прокоментувала художниця свій виступ.

Допоки майбутнє існує виключно у книгах футурологів — пересічні художники в Україні й світі часто-густо не мають що їсти. А недалекоглядна публіка байдужа до проблем «артистів», яких вона сприймає, як розвагу. Та згодом, кажуть, все зміниться. З «наукової» таблиці, спеціально вивішеної кураторами точно по центру експозиції, можна дізнатися, що зовсім скоро затребуваними залишаться, здебільшого, «творчі» професії. А всі роботи, не пов’язані з «мистецтвом», будуть виконувати роботи. Що ж, у такому разі -Ута Кільтер має рацію...

— Виставку ART WORK ми з Евою Сулек задумали ще два роки тому, — зізнається куратор Аліса ЛОЖКІНА. — Ева давно досліджує взаємовідносини художника та ринку. Але в українському сучасному мистецтві саме цієї проблеми торкаються дуже рідко. Натомість мене особисто дуже цікавлять футурологічні розвідки. Згідно з прогнозами футурологів, уже в недалекому майбутньому, завдяки науково-технічній революції, більшу частину робіт виконуватимуть автоматизовані системи. А що саме тоді робитимуть люди?.. У будь-якому разі, саме ставлення до праці зміниться. «Відокремлення» ж мистецтва від виробництва, можна сказати, вже зараз відбулося. Сучасний художник «виробляє» в першу чергу сенси, ідеї, а не фізичні об’єкти. Про це мені й захотілося зробити «свою» частину виставки-дослідження. Усі разом ми мали надію скласти «синтетичну», поліфонічну картину сприйняття творчої праці в сучасних Україні та Польщі.