«Якось художник Андрій Томялойч із Легніці та Роберт Шецувка із Вроцлава пішли до ресторану, бо захотіли попити пива. І так захопилися, що придумали конкурс сатири. Провели його в Легніці, і так розпочалася ця історія, яка триває вже 41 рік», — розповідає Гжегож ЩЕПАНЯК, директор Центру культури в Легніці, про появу «Сатирикону», одного з найвідоміших у світі конкурсів карикатури.

Нині у фондах організаторів «Сатирикону» зберігається понад 30 000 робіт — найкраще з того, що подавали на конкурс протягом чотирьох десятиліть. Щороку на конкурс надсилають понад 3000 карикатур із 55 країн. 2008 року створили мандрівну виставку «Сатирикону», куди увійшли роботи переможців різних років. За словами Гжегожа Щепаняка, виставка встигла побувати у країнах «від Кореї до Канади», експозицію змінюють, додаючи малюнки нових призерів і прибираючи застарілі. Того ж 2008 року виставка приїздила до Дрогобича, а зараз її вперше можна побачити в Києві, у мистецькому центрі «Шоколадний будинок».

НЕМАЄ СВОБОДИ СЛОВА? МАЛЮЙ!

В експозиції близько 150 робіт. Більшість авторів родом із Польщі, є роботи з Болгарії, балканських країн, Румунії. Представлені також українські автори, наприклад Юрій Кособукін, який 1996-го одержав золоту медаль «Сатирикону»; Віктор Кудін, Олег Дергачов, Володимир Казаневський; можна також побачити карикатуру Віктора Богорада — постійного автора «Дня» із Санкт-Петербурга, якого відзначили ще 1987 року.

МЕХДІ АФРАДІ (ІРАН), ХХХ. «САТИРИКОН»-2014, ВІДЗНАКА

«Карикатура дуже добре розвивається в країнах, де не можна говорити про все відверто, наприклад в Ірані, там багато сильних авторів, — ділиться спостереженнями Гжегож Щепаняк. — Якщо країна вільна, якщо можна відкрито говорити про все, художники відходять від карикатури, займаються іншими речами. Ми замислились, у чому проблема, і вирішили, що варто говорити про карикатуру з молодими авторами. Запитувати їх про те, який вид карикатури їх цікавить, як вони бачать цей напрямок. Ми це робимо: щороку запрошуємо на «Сатирикон» Академію мистецтв із Варшави, і її студенти показують своє бачення карикатури. Ця здібна молодь готує спеціальну виставку, яка проходить у межах конкурсу, за його підсумками готується каталог. Так молодь відкриває «Сатирикон» для себе, і потім, скажімо, наступного року ці автори самі надсилають роботи на конкурс».

НОВІ ПРОСТОРИ

В українській пресі нечасто можна знайти місце для карикатури. «День» тут є радше винятком — на наших сторінках регулярно виходять малюнки того ж Віктора Богорада, досі актуальні роботи Анатолія Казанського, який працював у газеті у 1990-х, тоді як загалом ситуація невесела. Втім, зазначає Гжегож Щепаняк, схожі проблеми є і в Польщі, і в інших країнах: «Часи змінилися, сьогодні все відбувається в інтернет-просторі, — констатує директор Центру культури в Легніці. — Гадаю, ще немає бачення, як реалізовуватися в інтернеті. Ось відкриваєш якийсь сайт і бачиш певні фото з коментарями. Такого багато. Теж сатира, але вона нецікава. Ти посміхаєшся чи ні, от і все. А на наші роботи можна дивитися через рік, два, три — ти знаєш, хто тут зображений і будеш сміятися, знайдеш щось нове в тій чи іншій роботі. Тому я вважаю, що хороша сатира потужно увійде в інтернет. Вона вже туди заходить, але там ще немає своєї газети «Шпильки» (знаменитий польський сатиричний тижневик, який існував із 1935-го до 1994 року. — Ред.). Але, гадаю, це буде».

«РОБИТИ КАРИКАТУРУ ІЗ КЛІПАРТІВ — ЦЕ САМОГУБЧИЙ ШЛЯХ»

У Києві організацією виставки займався Костянтин КАЗАНЧЕВ, голова Асоціації карикатуристів України. Вперше він дізнався про «Сатирикон» у 1980-х роках, коли тільки починав малювати, близько десяти разів відправляв туди свої роботи.

«Загалом у конкурсі беруть участь багато українських авторів, адже наші карикатуристи входять у п’ятірку-шестірку кращих у світі. Взагалі у нас багато пов’язано з Польщею в плані карикатури: це журнал «Шпильки», який наші художники зачитували до дірок, це взагалі цікавість до унікальної манери польської карикатури. Розмовляв з польськими художниками, запитував, чому так відбувається, а вони кажуть — у нас було мало фарб», — жартує Костянтин.

ВІТОЛЬД МИСИРОВІЧ (ПОЛЬЩА), КОРОЛЬ. «САТИРИКОН»-1995, НАГОРОДА ДИРЕКТОРА ВІДДІЛЕННЯ КУЛЬТУРИ ВОЄВОДСЬКОГО УПРАВЛІННЯ В ЛЕГНІЦІ

На виставці цікаво відстежувати, як упродовж десятиліть змінювалась карикатура. Упізнаєш різні обличчя, чимало проблем досі актуальні, водночас змінюється їхнє подання.

«Найстаріші роботи на виставці — це більш схематична карикатура, і що далі, то професійнішою вона стає, — зауважує Костянтин Казанчев. — Професійних художників-карикатуристів буквально одиниці. Багато хто приходить у карикатуру із зовсім інших сфер діяльності: архітектори, інженери. Проте рівень майстерності росте. Плюс — пішла комп’ютерна графіка, що дає певні можливості тим, хто малює погано».

Втім, підкреслює Костянтин, навіть з комп’ютером треба вміти малювати. «Раніше багато хто думав, що зараз от купить комп’ютер і здобуде славу, але такого не буває. Комп’ютер сам нічого не робить, він допомагає. Треба знати, як малювати, знати композицію, закони світлотіні, те, як побудувати сюжет, — продовжує голова Асоціації карикатуристів України. — Велику роль відіграє техніка, яку ти обереш, ти маєш знайти свій стиль. Робити карикатуру із кліпартів — це навіть не тупиковий, а самогубчий шлях, так ніколи нічого не доб’єшся».

ВЕЛИКІ КОНКУРСИ В МАЛЕНЬКИХ МІСТАХ

До речі, про саму Легніцу. Це місто під Вроцлавом колись називали «маленькою Москвою», бо там тривалий час стояли різні радянські військові формування. Те, що в невеликій Легніці (з населенням трохи більше, ніж 100 000 людей) традиційно відбувається один із найпрестижніших конкурсів карикатури, вписується в загальну тенденцію.

«Більшість міжнародних конкурсів карикатури проходить у маленьких містечках. У столицях — рідко, можна перелічити на пальцях однієї руки. Наприклад, Стамбул, але це не столиця. У Римі кілька разів проводили конкурс, більше його немає, — каже Костянтин Казанчев. — Водночас один знаменитий конкурс проводять у Бельгії, в місті, де мешкає 12 тисяч жителів, за нашими мірками це село. Великий конкурс проводиться у невеликому данському містечку. У великому місті багато культурних заходів: театри, кіно, є торговельно-розважальні центри. А в маленькому місті цього не так багато, тому там така подія важить значно більше».

Зараз є унікальна нагода побачити кращі роботи за 41-річну історію «Сатирикону» просто в центрі Києва. «Світ змінюється, але сатира залишається дзеркалом, у якому ми бачимо себе такими, якими ми є, — розмірковує Гжегож Щепаняк. — Кажуть, що історія, яку хтось написав, — це не історія, а те, що хтось просто взяв і написав. А тут справжня історія. Тут на виставці є робота 1979 року, подумайте про цю історію зараз — це справжній запис того часу. Хороша сатира — це будівля з багатьма поверхами. Роздивляйтеся кожну роботу трохи довше, ніж хвилину, і побачите різні роботи».

Мабуть, ви чули, що сміх подовжує життя, а ще він покращує тонус м’язів обличчя. Тож не пропустіть виставку «Сатирикону», яка триває в «Шоколадному будинку» до 28 листопада.