Напередодні Нового року, близько дев’ятої вечора, дорогою додому помітив на перехресті дуже яскраву картину — старенький червоний трамвай чекав свого світла, що дозволить рух. На голові водія світилася корона. Водійка усміхалась. Помітивши, що я її знімаю, помахала рукою. В цей час світлофор перемкнувся, трамвай повіз нечисленних пасажирів до святкового столу. Я швиденько обробив на телефоні фото та зробив допис на свою сторінку в ФБ, а також у групі району, де мешкаю. Фото одразу почало збирати вподобання, за кілька годин їх було більше ніж тисяча. Зранку під дописом з’явився вдячний коментар від героїні знімка. На додачу вона погодилася провезти мене своїм маршрутом, щоби подивитись на світ очима водія трамвая. Маршрут довгий, тож поспілкувались, як це — керувати таким потужним транспортним засобом.

До речі, корону, з якої почалося наше знайомство, Єлизавета Панькова придбала спеціально для новорічного маршруту. Вже двічі випадало зустрічати Новий рік у трамваї. Каже, пасажирам подобається, хоча дехто шукав у її головному уборі коронавірусний підтекст.

240 НАВЧАЛЬНИХ ГОДИН

Домовляємось про зустріч біля Дарницького депо. Незважаючи на вихідний, рух трамваїв жвавий, тож «свій» 22-й маршрут я помічаю не одразу, а коли він уже від мене втік. Довелося їхати, наздоганяти, спочатку іншим трамваєм, потім автобусом. Добре, що зараз на телефон можна не лише зняти фото, а й стежити за громадським транспортом у режимі реального часу. Тож сідаю до вагона на кінцевій, і рушаємо.

— Кермую трамваєм уже шість років. У 14 знайомі дали трошки проїхатися, і дуже сподобалось, — розповідає наша нова знайома. — Для того, щоб стати водієм, треба спочатку навчатися пів року. Перші місяці — це теорія, охорона праці, вивчення правил експлуатації, механічне та електричне обладнання вагона. Далі після екзамену з охорони праці допускають до навчального водіння. Після цього — екзамени з механіки, електрики, правила дорожнього руху, потім екзамен у МРЕВ, і вже з правами категорії Т нас допускають на стажування, це 240 годин з водієм-наставником. Вчимося роботі на лінії, як дотримуватися графіку руху, обирати правильні швидкісні режими, розуміти дорожню обстановку. Вчимо, як влаштовано депо, потрібно знати, де яка лінія, бокс, канава. Після стажування отримуємо сертифікат, книжку водія та допуск до електрообладнання. Також нас перевіряють, як ми поводимось з пасажирами, як керуємо, яку обираємо швидкість.

Ми їдемо в 22 маршруті, який проходить мальовничими місцинами лівого берега — це і кілька промзон, і господарський ринок «Юність», і базар поблизу залізничної станції «Дарниця». Навколо все сіре, стара колія, старі занедбані будинки. В вагоні досить шумно через поганий стан дороги. Вдома в запису на диктофоні інколи важко розібрати слова.

31 ГРУДНЯ 2020 РОКУ. МАЙЖЕ ДЕСЯТА ВЕЧОРА

— На цей маршрут я перейшла вже після декрету, до нього три роки працювала на Подолі. Якщо чесно, терпіти не можу цей маршрут. Не лежить до нього душа, хоча за три місяці вже звикла. Але так само було і з 14 маршрутом на Подолі, спочатку теж дуже не хотіла його — на вулиці Глибочицькій постійні затори, багато машин, але вибору не було. Взагалі рейки на лівому березі значно кращі, ніж на Подолі. А там потрібно все змінювати, — каже жінка. — Багато хто вважає, що професія водія трамваю легша в порівнянні з багатьма іншими. Але це, звісно, не так. Важко і фізично, і морально. Елементарно — спереду зламався вагон. Потрібно зробити зчіпку. Є спеціальна величезна важка залізяка, її потрібно витягнути з вагона, підняти, зчепити вагони. А якщо вилетить кардан? А морально ще і важко через дорожню обстановку та стан вагона, якщо немає поломок, то простіше, але якщо цей вагон, якому вже 31 рік, зламається, то переживаю. Добре, що ламається вагон не часто, лише три рази було, щоб мене штовхали.

«ПРИКРО, КОЛИ «ВБИВАЮТЬ» ВАГОНИ»

Забігаючи наперед, у кінці нашої мандрівки таки трапилась неприємна подія, я на власні очі побачив, як важко буває. Але про те трохи згодом.

— Узагалі до вібрації та шуму швидко звикаєш. Мій чоловік працює на новому PESA, на швидкісному трамваї, то коли інколи виходить до нас на підробіток, хапається за голову, каже, більше ніколи сюди не вийду. Звісно, нові вагони це — небо та земля. В нас є в депо три таких, я спробувала керувати, звісно, сподобалось. Погано, що в нас в депо немає окремої програми навчання на нових трамваях, для цього потрібно мати лише перший клас. Щоб підвищити клас, потрібно проходити курси підвищення кваліфікації, крім того, для переходу з третього на другий клас потрібно рік працювати без аварій та порушень. Щоби перейти з другого на перший клас — ще пропрацювати два роки. Також є конкурси професійної майстерності, можна швидше підвищити класність, якщо посісти призове місце. Також вищий клас — це і трохи більша зарплата, на 10 та 15%. Зараз у мене восьмигодинна зміна, з 15.30 до пів на першу ночі. Добре, що живу неподалік, то ж графік цілком нормальний, — розповідає Єлизавета Панькова.

Додає, що інколи стежить за роботою колег, хто як веде трамвай, скільки «підключень» робить водій. Зізнається, що дехто з водіїв, маючи великий стаж, різко рушає з місця, смикає вагон, а трамвай виходить з ладу.

— Я дуже люблю свою роботу, дбайливо ставлюсь до рухомого складу, дуже прикро, коли «вбивають» вагони. Але часто бувають неадекватні пасажири. Влітку п’яна компанія побила водія за те, що зробив зауваження про носіння масок.

ВАГОНИ З РІЗНИХ ЕПОХ

Дорога вивертає в бік Дарницької ТЕЦ з величезними трубами, з яких валить густий дим. Ліворуч — депо, праворуч — сіра промислова будівля, лише жовті трамваї попереду роблять пейзаж за вікном не таким песимістичним. Тим часом помічаємо таксі, яке досить грубо порушило правила дорожнього руху.

— Ми маленькі, нас не видно, — сміється Ліза. — За місяць після початку роботи от саме на цьому місці потрапила в аварію — на перехресті мені в кабіну влетіла фура, аж двері в салон увійшли та тріснули по голові. Я злякалась, вимкнула вагон, лягла на пульт та реву. Тут кондуктор — Ліз, ти ж людей випусти. Пасажири, звісно, були незадоволені, вийшли, сваряться з водієм фури. Тут знов кондуктор — Ліз, ти ж диспетчеру зателефонуй. Дзвоню, так і так, аварія. З ким? Ну, з фурою. Тут мене і прорвало, стрес, почала кричати в трубку. Тут ще і водій той починає казати, що я дура, що розмовляла по телефону, що мене тут узагалі не повинно було бути. Ну, я йому в обличчя графік руху, добре, що швидко приїхала поліція та в усьому розібралась.

ЗУСТРІЧ ПОКОЛІНЬ

Їдемо у бік станції метро «Чернігівська». Раніше трамвай ходив більш зручним маршрутом, проспектом Гагаріна, але за часів мера Омельченка там прибрали колію, трамваї тепер роблять великий крюк, що збільшує час руху.

— Дуже прикро, що колишній мер Омельченко загубив таку величезну мережу трамваїв, прибрав рейки з мосту Патона, з центру. Добре, що зараз почали потроху ремонтувати колію, буде легше керувати. Взагалі, бачите, скільки різних вагонів уже проїхало повз нас. Це погано, що в нас така велика кількість різного рухомого складу, вагони з різних епох різних типів. Це незручно, бо на кожен тип треба окремо стажуватися, в кожному є свої незручності та нюанси, до яких треба довго звикати — наприклад, скрізь по— різному розташовані дзеркала заднього виду, є купа нюансів з бортовими комп’ютерами, камерами, — розповідає водійка.

— Буває і веселе в роботі. Наприклад, 31 грудня у вагон зайшов чоловік в костюмі Діда Мороза. Крім нього, у вагоні було тільки шестеро хлопців. У мене кабіна не закрита, дивлюся, а він їм фокуси показує. Згодом дізналась від колег, що то був кондуктор з автобусного парку. Сумне теж буває. Так, напередодні Нового року один простягнув до мене руки, я йому їх дверима і прибила. А куди діватися, він п’яний, а я одна у вагоні. Взагалі пізно ввечері їхати буває страшно. Інколи, коли бачу лише п’яну компанію, не зупиняюсь. Нещодавно колезі компанія молодиків обмалювала весь вагон, побила вікна. Він закрився в кабіні, що він один проти десятьох зробить? — каже Ліза.

НЕПЕРЕДБАЧУВАНІ ПАСАЖИРИ

Побут працівників — теж не мед. За словами нашої співрозмовниці, ніде сходити під час роботи в... туалет. На лівому березі є три вбиральні, на кінцевій станції на бульварі Перова, також на Сабурова, але потрапити можна сюди лише тоді, коли охорона стоянки дасть ключі. Ще є в депо, але треба лишати вагон на колії.

— А в інших випадках, вибачте, під вагон. Скільки ми не просимо керівництво, жодної реакції. Нещодавно телебачення записало інтерв’ю з заступником КП «Київпастранс». Той каже — водії в туалет ходять та обідають там, де їм належить. Тобто нам належить обідати в вагоні й у туалет — під вагон.

У роботі водіїв трамваю, як у кожного, певно, є свої плюси та мінуси. Як каже Ліза, незручно, що постійно змінюються кондуктори, які не завжди стежать за кількістю пасажирів у вагоні, що важливо в карантинний період, і за їхньою поведінкою теж. Незручно, що й самі пасажири по-різному реагують на зауваження водіїв. У відповідь на це лаються, до речі, найбільш сварливі — бабусі. Дехто нав’язливо підказує, як краще кермувати трамваєм. Чомусь багатьом хочеться не подякувати за роботу, а дорікнути чи образити...

Потроху темніє, ліхтарі ще не запалені. Бачимо, як по зустрічній колії йде п’яний чоловік з пляшкою в руках. Їдемо повз нього обережно, Ліза розповідає, що бачить таких досить часто, завжди хвилюється, бо траєкторія їхнього руху непередбачувана.

Заворожують вогні авто, інколи трапляються зустрічні трамваї. Водії вітаються піднятою рукою. Я планую, на якій зупинці закінчу подорож, аж раптом — поломка. Кілька десятків спроб завести трамвай не мали успіху. Ззаду нас уже наздогнав наступний, 28-й номер. Ліза невдоволено вдягає рукавиці, бере в руки штиря та йде робити зчіпку. Я вже знаю, що ззаду нас має штовхати лише водій першої чи другої категорії, знаю, що робити зчіпку трохи важко.

Зрештою, зламаний вагон штовхають у депо. Додому повертаюсь тим самим 22-м маршрутом. На пасажирів дивлюся майже очима водія. Вкотре переконуюсь, наскільки важливі такі ніби непримітні, але складні професії.