Тихий крик
14 травня -149 років від дня народження Василя Стефаника
Енергетика його творів, написана, здавалось би, незручним для загальноукраїнського читання покутським діалектом, таки не надто підлягає неухильній часовій корозії, яка не щадить жодного письменника.
Нетлінність тихого крику новел Василя Стефаника ґрунтується на людській смертності, крихкості і безсиллі перед долею. Трагічна сторона життя є невід’ємною частиною буття людини, незалежно від країни , де вона проживає, раси, соціального статусу чи національності.
Василь Стефаник народився у небідній сім’ї – але там життєвим фетишем була безнастанна фізична праця (особливо для його батька). Вчився спершу у Снятині, потім у Коломиї, зазнаючи перших травм національної та соціальної (його батько був небідним, але лише селянином, «хлопом») дискримінації.
У Кракові хотів стати лікарем, але так і не став ним. І добре-на одного пересічного лікаря було би більше. І той лікар тіла, напевно, ще й зжер би крихкий письменницький дар.
Він став лікарем душ. Здавалося би, така, трагічна і надривна, проза може хіба травмувати читача. Тим паче, сучасники, особливо Франко, одразу помітили, що Стефаника цікавлять межові психічні стани людини, вузлові події її життя, катаклізми і смерть. Покутські селяни не жили так злиденно і так трагічно, як пише про них Стефаник, хіба що останні лінюхи або алкоголіки.
Марко Черемшина, адвокат-письменник і його товариш із «Покутської трійці», (цього значною мірою штучного літературознавчого терміну) писатиме: «Всі його герої або безнадійно хворі, або безнадійно п’яні, або безнадійно самотні, або безнадійно нещасливі».
Чому саме така проза? Чи має вона катарсисний вплив на читача? Чи це просто такий собі хорорчик від класика?
Як на мене, Василь Стефаник дуже тонко і пронизливо відчував колективне, людське та національне, підсвідоме. А воно, як відомо, часто складається із страхів, очікувань недобрих подій, агресії, гніву та ненависті. Такою прозою Василь Стефаник (як і пізніше Григір Тютюнник) дивовижним чином очищають наші душі, висвітлюючи і відтак освітлюючи їх. Як сказано в Біблії: «Смертію смерть подолав».
Проза Стефаника – це не самоціль зображення катастрофи окремішнього людського життя (Дарма багато критиків, навіть різних переконань, вважають його селянським письменником, співцем «мужицької розпуки». Він був письменником крайньої екзистенційної напруги). Це шанс зануритися у ці «мольфарські» письменницькі практики – і співчуттям, потрясінням, плачем трохи змінити власну душу.
До речі, його тесть, Кирило Гаморак, казав йому:
– Не пиши так, бо вмреш!
Для нього акт писання був важким священнодійством, яке вже неможливо відвернути. Як гуцульські мольфари, шамани чи чародії, мимовільно входив у екстатичний стан. Часто перед і під час писання вживав міцний алкоголь. Пишучи, багато курив. Незрідка плакав, чуючи у своїй голові, до прикладу, чиїсь жалісливі передсмертні благання… Все, що міг і умів, робив, аби розширити власну свідомість і власні можливості словесного чародійства.
Жінок, які любили його, було багато. Майже всі вони , до речі, помирали раніше, ніж Стефаник. Жінок, яких любив він, було мало. Ця любов або не могла бути з’єднаною (Євгенія Калитовська мала чоловіка) у парі, або поволі в’янула у рутині побутового подружнього співжиття( з Ольгою Стефаник-Гаморак, рідною сестрою Євгенії Калитовської-Гаморак)
Звісно, що якби таких письменників, як Василь Стефаник, було в українській літературі чимало, стало би нестерпно від такої концентрації болю існування. Але він по-своєму височіє, як камінний хрест із його однойменної новели, нагадуючи про прадавнє, рідне і забуте, про вічне.
У романі про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» я намагався передати портрет високоталановитого письменника, якого щиро шанували тогочасні центральні постаті багатьох літератур (до прикладу, поляк Станіслав Пшибишевський). Дозвольте завершити цитатою із роману :
«Багато людей любили і поважали його. Він володів харизмою. Харизма-це рівновеликий дар і тягар. За харизму смертній людині доводиться розплачуватися….
Його називали безнадійним песимістом. Така доля всіх, чиї душі одягнені у білу сорочку. Бо її непомітно, видно лише тіні від її світла.
Він часто бував нестерпним у приватному житті. Світло найбільших зірок має найбільше болю».
