Китайський виклик

Китай зразка 2002 року нічим не схожий на Японію на порогу виходу на глобальні ринки у 1960-х. Китай швидше нагадує Англію часів Діккенса та Америку кінця XIX століття, коли США вперше стали світовим лідером. Однак ніколи раніше економічної переваги не вдавалося досягнути комуністичній країні з величезним населенням.

Символом нового Китаю став завод зі складання електроніки в Шеньжені, розташований в дельті ріки Жуцзян. Коли я відвідав цей завод, там працювало 10 тисяч робiтникiв, кожен з яких отримував зарплату в розмірі 80 доларів. Всі співробітники були молодими жінками. Ніхто з них не носив окулярів. «Невже у вас немає співробітників з поганим зором?» — запитав я. Менеджер відповів: «Ми їх звільняємо, коли у них псується зір. Вони можуть знайти іншу роботу — це не моя проблема». Дійсно, звільнені не повертаються в село, вони стають міськими підприємцями, працюючими у сфері послуг в нових містах Китаю.

Динамічне зростання економіки Китаю багато в чому зобов’язане вправній політиці центрального уряду, яка поєднує своєчасні та взаємодоповнюючі стратегії розвитку. Однак вирішальний чинник економічних успіхів Китаю знаходиться не в Пекіні, а на місцях. У більшості регіонів власті відкривають двері іноземному капіталу — створюючи безподаткові зони і надаючи інші переваги, а також заохочуючи вільну конкуренцію як спосіб посилення власної промисловості. Понад 100 тисяч складальних заводів, більшість iз Японії та Тайваню, перевели свої виробництва у дельти рік Жуцзень та Янцзи, де завжди існував надлишок дешевої робочої сили, а нині там є ще й сучасні дороги, порт і комунікації.

2000 року Китай залучив $45 млрд. іноземних інвестицій, порівняно з $10 млрд. в Японії. Більшість цих коштів витрачено безпосередньо на нарощування виробництва. Раніше типовий китайський завод мав вигляд рядів жінок, які сиділи на лавках. Сучасні заводи оснащені та обладнані не гірше за їх японських конкурентів, а менеджери освоюють навички, необхідні для конкуренції у світовому масштабі швидше, ніж інші нації, які мені довелося вивчати.

У боротьбі за іноземних інвесторів китайські регіони навчилися спеціалізуватися. Вони також налагоджують зв’язки з іншим світом незалежно від центрального уряду Китаю. Оскільки внутрішній ринок Китаю величезний, багато компаній поки не виходять на міжнародний ринок. Однак вони мають усі якості, щоб стати найбільш компетентними та успішними виробниками у світі обладнання та товарів, що продаються під ім’ям чужих брендів. Малайзія та Тайвань витратили 10 років на те, щоб освоїти технології, виробничу базу для точної металозборки, щоб продавати деталі швейцарським виробникам годинників. Китайські підприємці освоїли цей бізнес всього за один рік. Така ж сама ситуація — з електронікою та машинобудуванням.

Сьогодні Китай робить те ж саме для Азії, що Японія зробила для світу 20 років тому. Несподівано виявилося, що некитайські компанії не можуть конкурувати на світовому ринку, роблячи ставку на лідерство за витратами, яке включає низьку собівартість комплектуючих деталей, навіть якщо йдеться про точну електроніку. Небагато товарів залишилися за межами досяжності китайської промисловості, бо на відміну інших націй, вона може одночасно задіяти дешеву робочу силу та високу технологію.

Сінгапур та Тайвань пережили азіатську кризу 1997 року відносно благополучно, але їх виробники сьогодні страждають. Велика частина Тайваньського виробничого сектора мігрувала через протоку, попри заборону прямих контактів iз континентальним Китаєм, а Сінгапур перетворюється у щось на кшталт азіатської Швейцарії — багатіючи від прибутків, отриманих від інвестицій в Китай. Індонезія, Філіппіни та Таїланд, які не мають таких ресурсів, як у Сінгапура, швидше за все матимуть великі проблеми, не кажучи про такі країни, як Лаос, Камбоджа та М’янма.

Що несе китайський паровоз Японії, Європі, США та іншим багатим країнам? Для споживачів — це безумовне благо. Китайська промисловість скоротить витрати, підніме якість і підштовхне інновації у сфері більшості споживчих та промислових товарів — не тільки завдяки своїм власним зусиллям, але й через те, що мультинаціональні компанії, борючись за місце в Китаї, використовують усі свої найкращі досягнення.

Це призведе до посилення конкуренції, але не між Китаєм, Америкою та Японією як монолітними утвореннями, — в кожній галузі та регіоні компанії поспішатимуть впровадити нові китайські методи для того, щоб перемогти своїх безпосередніх конкурентів — подібно до того, як основи американського менеджменту взяли на озброєння компанії в усьому світі, включаючи Китай.

Тим часом, економічне зростання Китаю більше вплине на статус-кво, що склався у світі, як дипломатичний, так і економічний, ніж ісламський екстремізм. Політики та бізнесмени скаржитимуться. Однак споживачам ще ніколи не було так добре, і вони вимагатимуть товари, які Китай виробляє найкраще у світі. Коли ми зустрінемо ворога, ми виявимо, що цей ворог — ми самі.

Проект Синдикат для «Дня»

Кенічі ОМАЄ — один із провідних стратегів бізнесу у світі. Він консультував багато урядів Японії.