«Популярна культура» як чинник містифікації
Перша з них — те майже захоплення, з яким читав і перечитував ці загалом науковоподібні, але не надто обтяжені «науковістю» нариси з безліччю смачного фактажу й точних та дотепних спостережень. Вочевидь, саме така книга була в нас вельми очікуваною — цитую відомого персонажа популярної культури, її навіть можна було б назвати «дуже своєчасною».
Друга причина — те майже роздратування, в яке досить часто переростало моє захоплення під час читання.
Що ж, із захопленням усе більш-менш ясно — не так уже й багато розумного (про добре і вічне я взагалі мовчу) виходить у світ на наших здезорієнтованих теренах останніми роками. Але як бути із роздратуванням?
Гадаю, природа його передовсім в остаточній нез’ясованості предмета — що вважати «популярною культурою» в Україні? У вступній статті упорядник книги Олександр Гриценко начебто й задається метою якось окреслити це вельми слизьке поняття, проте фактично кружляє довкола само собою зрозумілої відмінності «популярної» культури від «народної» та «елітарної». Читачеві залишається тішитись американською цитатою про те, що «популярна культура є культура масового запиту», а «витвір є популярним, якщо його створено так, аби відповідати життєвому досвіду й системі цінностей більшості». Якщо я правильно розумію, у такому разі «популярна культура» — те саме, що й «масова», маскульт. Але добре про це писати американцеві з його мадоннами, джексонами, тайсонами і клінтонами! А що можна сказати про «масовий запит» і «систему цінностей більшості» в нашому, українському випадку?
Випадок цей і справді тяжкий, сказати б, нетиповий. Більшість українців, щоправда, теж має свій «масовий запит» і свою «систему цінностей». Тільки от стосуються вони все переважно як не Пугачової, то Кіркорова, а то ще якого-небудь Штірліца чи там «старых песен о главном». У своїх «культурних потребах» українець — президентом держави починаючи і першим-ліпшим базарним човником закінчуючи — не перестає бути людиною радянською, ностальгуючою.
На цьому тлі спроба авторів монографії творити якихось альтернативних національних героїв маскульту виглядала б відчайдушно-прекрасною, якби не була такою наївною. Складається враження, ніби своє знання українського «масового запиту» вони черпають не з навколишньої реальності, а з якої-небудь «Території А», «Національного хіт-параду» чи й «Українських телевізійних новин». О от уже крокує під переможним прапором «української популярної культури» дивно-строкате товариство: всілякі «кролики», «довгоносики», І. П. Котляревський з Поплавським і Подерв’янським, Симоненко (поет), Вєрка Сердючка, Глазовий, Пісня-про-Рушничок, Ніна Матвієнко — усі ті, завдяки кому — розчулюється упорядник — «зберегли національну ідентичність не лише «свідома» Галичина, а й кількамільйонна спільнота провінційних українських інтелігентів, скромних учителів та інженерів, городян у першому й другому поколіннях»...
Цей загалом оптимістичний чи принаймні обнадійливий пафос узагалі характерний для монографії. Переважна більшість нарисів завершується бадьорим узагальненням про чергове свідчення нашої неминучої «інтеграції в Європу». Свідченнями такими, на думку авторів, є, приміром, різке зменшення попиту на книжки (це в Європі так?!), вимирання гуманітарних журналів або те, що «жоден письменник, молодший від 40 років, принципово не читає «Літукраїни». Останнє видається особливо курйозним — згадана газета навряд чи може виступати тут хоч якимось критерієм.
Загалом же все було б на місці й виглядало б ще симпатичніше, якби книга носила підзаголовок «Спроби фіктивно-містифікаційного аналізу», а епіграфом до неї було взято передостаннє речення вступної статті: «Всі наші помилки, спрощення чи натяжки — саме наші, нічиї більше».
