Свіча (горіла)
«Собача спека» - повнометражний ігровий дебют австрійського документаліста Ульріха Зайдля – свого часу стала справжньою сенсацією Венеційського фестивалю, здобувши Гран-прі журі (2001)
Переважна частина “Собачої спеки” – експозиція, виклад ситуацій і дійових осіб. Маємо повну гаму особистих нещасть, справжній бестіарій вад, реєстр усіх різновидів болю, якого одна людина може завдати іншій. Участь у цьому болісному стриптизі беруть австрійські міщани, пересічний середній клас у звичайному передмісті. Свідомих негідників серед них меншість, один чи, може, два, решта - жертви спеки. Можна, майже за Камю, виправдати їх тим, що надворі занадто гаряче.
Епізод, про який іде мова, починається п'яною сваркою, точніше, п'яною забавою, що її запропонував охоронець нічного клубу на прізвисько Щасливчик (Георг Фрідріх). Загалом ігри – доволі забавні ігри – не просто межують з пристрастями, а й навіть замінюють їх. Молодий Маріо (Рене Ванко) підстьобує почуття за допомогою скандалів і знущань зі своєї подружки Клаудії, колишньої міс Південна Австрія (Франціска Вейсс). Зів'яла і зблякла примара Маріо, патлатий товстун Вікерль (Віктор Хеннеманн) принижує свою співмешканку (Крістін Йірку). Подружжя Теодоракісів (Клаудіа Мартіні, Віктор Ратбоне) втратило дитину через дорожню пригоду, живе у стані взаємного бойкоту: дружина зраджує, чоловік бавиться з тенісним м’ячем. Старий Вальтер (Ерік Фіншес) змушує служницю, фрау Герц (Герті Ленхер) удавати його покійну дружину. Єдина, хто не дитиніє про людське око – безумна Анна (Марія Хофстаттер). Її мова, напхана статистикою, рейтингами, молитвами, рекламними слоганами, таблоїдними заголовками, популярними пісеньками (всі музичні теми “Спеки” – нехитрі мотивчики, слів, однак, ніхто не знає), – виплід перманентного інфантильного здивування перед зовнішнім світом.
Події, власне, розпочинаються в останній чверті фільму: гра повинна мати результат, а в кожного її учасника є своя точка закипання. Сюжет розвивається від фарсу до катастрофи. Перший пістолет замінює звичний тенісний м’яч у руці Теодоракіса в трагікомічній сценці розпивання пива з масажистом його дружини. Остаточно озвірілий Маріо виганяє геть “Південну Австрію” з лайкою, погрозами й побоями. Зрештою, фахівець з безпеки Хрубе (Альфред Мрва), аби знайти винного за зіпсовані машини, підставляє Анну під зґвалтування. В кінці прогресії належить статися насильницькій смерті, для чого призначено місце і час: неврівноважений Щасливчик, прихопивши “ствол” і ніж, приходить поквитатися з Вікерлем за приниження Вчительки, як він її називає. І вбивство відбувається. Але вбивство не людей – хоча зброя з’являється двічі. Гине пес старого Вальтера - від отрути. Тихий, ниций злочин. Зло у Зайдля позбавлене ірраціональної пишності, воно нарочито приземлене, спітніле, у спортивних штанях, обтяжене жировими складками і має чітко корисливі або сексуальні чинники. Це стосується і того, що діється поміж Вікерлем, Вчителькою та Щасливчиком.
А сталось у них суто побутове п'яне неподобство. Щасливчик і Вікерль напились, наказали Вчительці співати з ними. Вона відмовлялась. Щасливчик почав їй грубити, облив з пляшки. Жінка підхопилась, чихнула Вікерлеві в обличчя, той розгнівався і вмочив подругу головою в унітаз. Помста Щасливчика так само виглядає жорстокою забавою. Те, як він каже Вчительці називати Вікерля, скидається на садомазохістський лексикон: “заспівай “Кукараччу”, "ти, свиня", “порося”, “брудний ведмідь”, “зле порося”, “злий жирний Рікі”. Несподівано замість “Кукараччі” Щасливчик замовляє гімн Австрії. І - просто блискуче – всі троє вперше співають щось разом! Хоча змушують одного Вікерля, а підхоплює і всміхнений Щасливчик, і перелякана Вчителька. Групове виконання гімну зняли зумисно пом'якшено, в урочистому серпанку. Сяє свічка у товстій дупі пияка, мов привітний вогник різдвяної ілюмінації, безладно звучать куплети про “країну молотів з майбутнім яскравим”, спека сягає свого апогею: пригадуються останнє “вогненне коло” з текстів Пазоліні/де Сада і тортури в похмурого співвітчизника Зайдля - Міхаеля Ханеке. А втім, цей лібертінаж пародійно перекинутий; і аристократичні чудовиська з «Сала» Пазоліні, і безуразливі бузувіри з “Funny Games” Ханеке скоцюрбились до масштабів дурнуватого викидайла. Власне, Щасливчик продовжує гру Вчительки і Вікерля, яку ті, здається, підтримують усе своє спільне життя, але сам він цього не знає, через що, зрештою, і програє, стає справжньою жертвою, зі сльозами ріжучи собі зап'ясток вже непотрібним лезом.
А з кого збиткується Зайдль?
З Батьківщини (саме так, з великої літери), з несвідомого моралізму Ханеке, з рідних обивателів. Свічка – пункт цілковитого падіння цінностей, як суспільних, так і приватних. Окрім однієї. Зайдль занурюється у перверсію так глибоко, як це можливо, проходить пекучий і брудний вир, аби дати залові почути слова кохання – їх вимовляє Вчителька, відмовившись катувати Вікерля - перше і єдине “люблю” у фільмі. Це зізнання уможливлює постфактум поблажливу низку середніх і загальних планів: хтось щойно злягався, хтось говорить по телефону чи курить на балконі, і навіть Анна, забувши про наругу, ганяється за слухняними сполохами автоматичного освітлення перед чужими ганками. Люди як люди. Усі врешті-решт прощені. Спека минулася. Ніхто вже не зробить більше нічого, нічого поганого.
_________
Собача спека / Hundstage (2001, Австрія, 121`), режисура: Ульріх Зайдль, сценарій: Вероніка Франц, Ульріх Зайдль, оператор: Вольфган Талер, актори: Марія Хофштаттер, Альфред Мрва, Еріх Фінчес, Герті Ленер, Франзіска Вейсс, Рене Ванко ; виробництво: Allegro Film.
