За три години їзди від Києва на берегах річки Гнилоп’ять розташоване стародавнє місто Бердичів. Історики стверджують, що ця територія була заселена ще у ІІ тисячолітті до н.е. Землі цієї місцевості були родючими, їхні мешканці розвивали тут господарство, добували граніт, глину, залізняк.

Є кілька версій походження назви міста. За однією з них Бердичів походить від слов’янського слова «бердо» — яр, за іншою — від слова «берда» —  бойова сокира слов’ян. Деякі історики вважають, що місто назвали на честь бердників — майстрів, які виготовляли бердо — ткацький гребінь. Окрім цього, дослідники припускають, що назва походить від тюркського племені берендичів, які мешкали тут у давнину.

У XV—XVI століттях землі Бердичівщини пережили чимало. У ті далекі часи через цю територію проходила частина Чорного шляху, яким переміщувалися загони кримського хана і спустошували довколишні поселення. 1483 року місто спалили, а населення відвели в рабство.

Письмова згадка про Бердичів зустрічається в 1545 році. Місто значиться в переписі населених пунктів, які належали магнатам Тишкевичам. Наприкінці XVI століття власники побудували тут замок, млин, а пізніше — монастир. До 1793 року Бердичів був у складі Речі Посполитої, потім його приєднали до Російської імперії. Постійні війни, епідемії, голод виснажували місто.

Проте, незважаючи ні на що, до кінця XVIII століття Бердичів став одним із важливих торгівельно-ремісничих і культурних центрів Правобережної України. Тут розвивалися ремесла, торгівля, проводилися ярмарки, на які з’їжджалися купці з різних країн. Певний час місто було головним банківським центром Російської імперії. Окрім цього, Бердичів став одним з єврейських релігійних центрів (2).

У середині ХIХ століття кількість мешканців міста становила близько 51 тис. осіб. З них 93% — євреї. У Бердичеві працювали торговельні будинки Гальперіна, Бродського, Маргулісів, банківські контори Трахтенберга, Штейнберга, Еленера. Євреї організували понад сотню робочих цехів і майстерень, кілька заводів і фабрик. Продукція бердичівських майстрів цінувалася далеко за межами міста.

У Бердичеві бували і знаменитості. 1846 року місто відвідав Тарас Шевченко. Тут він замальовував історичні пам’ятки, записав кілька народних пісень. Наступного року в місті виступав Ференц Ліст, часто бував Шолом Алейхем. Бердичів відвідував і французький письменник Оноре де Бальзак. Сюди він приїжджав до своєї коханої — Евеліни Ганської. Тут вони повінчалися в костелі Святої Варвари  (3).

Революції і війни ХХ століття не пощадили Бердичів і його мешканців. Місто пережило і погроми, і запеклі бої між Україною і більшовицькою Росією, і окупацію нацистів, які знищили понад 38 тисяч осіб.

Нині Бердичів — це невеличке, тихе, чисте містечко з населенням близько 80 тис. осіб. У місті багато крамниць, кав’ярень, працює кілька заводів і фабрик. У центрі зустрічаються старовинні будинки. Але, на жаль, багато з них у жалюгідному стані, завішені позбавленими смаку рекламними плакатами і вивісками, а гарні фасади і витончену архітектуру псують пластикові вікна й кондиціонери (4). Утім, це проблема більшості історичних будівель у всіх містах нашої країни.

У Бердичеві збереглися пам’ятники архітектури — костел Святої Варвари, Свято-Микільський собор, фортеця-монастир Босих Кармелітів, гарний костел Босих Кармелітів (1, 5).

Неподалік центру міста разташоване старе єврейське кладовище  (6).

Перші поховання на ньому датуються 1798 роком, останні — 1973-м. Є в Бердичеві й зелені зони. Одна з них — це парк культури і відпочинку імені Т. Шевченка. Парк невеличкий, з високими зеленими деревами, в затінку яких можна сховатися спекотної літньої днини, і старими атракціонами радянських часів.

Багата історія Бердичева, його старовинні фотографії змальовують образ гарного, колоритного міста з чудовою архітектурою. Але в реальності картинка дещо інша. Хочеться, аби мешканці і місцева влада більше дбала про історичні будівлі, старовинні будинки, цінувала і поважала минуле свого міста і робила все можливе, щоб зберегти його для нащадків.