На майдані

У січні 1999 року я приїхав до Стамбула і найняв номер із видом на бухту Золотий Ріг на четвертому поверсі готелю «Біюк Лондра отелі». Номер мені здали задешево. Туристів у місті майже не було. Сумний портьє з головою карлика впізнав мене, хоча востаннє я зупинявся тут років шість тому. 

З того часу готель не змінився: той самий густий пил у кутках, облізлий оксамит, хиткі крісла на сплюснутих лапах, грибок на стінах. У вестибулі так само гаркаво сварилися довгожителі-папуги. Все було на місці, крім Джумхура. Багато років Джумхур, міський божевільний, на дорозі біля «Лондри» працював від світання до смеркання самозваним регулювальником. Він катався бруківкою, як колобок, свистів, роздуваючи щоки, розмахував руками. Його не ображали. Помер Джумхур не під колесами, а в лікарні від раку. Я дізнався про це від сумного портьє.

1922 року «Біюк Лондра отелі» називався Grand Hotel de Londres. Можливо, в тому ж 401-му номері, де зупинився наприкінці століття я, жив 23-річний репортер Тoronto Star Ернест Хемінгуей. Звідси він «рубав» репортажі про війну греків і турків та про хиткий мир у Стамбулі, окупованому союзниками. Шкода, що Хемінгуей не співпав у часі з Джумхуром: американець любив колоритних персонажів.

У подорожі відкриваєш не чужі краї, а себе. В Париж вабить любов до краси, в Рим — до вічності. У Стамбулі ловиш себе на прагненнi до мазохізму. Нехай баклажанному, кавуновому, ніжному, але все-таки... Британський життєписець династій, монархів і дворів Філіп Мансел у книзі «Константинополь» коротко описує життя європейського району Пера на початку 20-х. Є в нього й декілька абзаців про російських емігрантів. Виснажені білогвардійці крутять баранки таксі, торгують газетами, шнурками, мотрiйками. Панночки продають квіти. Дружина останнього російського посла дає приватні уроки французької та англійської. Філософ Гурджієв збуває ікру. Професор математики служить касиром у російському ресторані. Імені професора британець не називає, але ми-то знаємо, що це за університетське світило: дід нинішнього редактора «Русской мысли» Ірини Іловайської-Альберті. Можливо, він служив у ресторані Dore? Або в «Куточку»? Професор у нарукавниках сидів на високому табуреті за конторкою й клацав рахівницею. 126 суден під андріївським прапором, які прибули із Севастополя до Константинополя. Клац. Близько 150 тисяч біженців, від Петра Миколайовича Врангеля до будинку розпусти в повному складі. Клац. Окупанти: 10 тисяч британських солдатiв, по 8 тисяч індійських і французьких, 2 тисячі італійських, жменька японців. 200 тисяч греків, висланих турками на суднах із Ізміра (Смірни) до Греції. Чотири роки й одинадцять місяців окупації Константинополя. Клац-клац-клац.

На час напливу росіян у листопаді 1920 року окупанти цілком прижилися в Константинополі. Їхній спосіб життя я б назвав «костюмованим загулом». До стандартних мундирів додайте спідниці шотландських гвардійців, італійські капелюхи з півнячим пір'ям, шаровари французьких сенегальців, турецькі червоні фески та білі тюрбани, довгі шати дервішів, біло-блакитні прапори греків, чорний від крейсерів Босфор, синій горизонт, майбутнє в серпанку. Британці ухитрялися щодня грати в регбі та крикет, але переважно пили. Офіцери мешкали в Pera Palace Hotel або в Grand Hotel de Londres. Перший не втратив блиску й понині. Правда, серед почесних постояльців вважає за краще називати Агату Крісті та Грема Гріна. Не лише віскі, але й гроші лилися рікою. Окупанти не грабували, а навпаки — набивали кишені тубільців. Кмітливі константинопольські дівчата та хлопці, які промишляли проституцією, потім довгі роки жили на зароблені в окупацію фунти та франки.

Росіяни додали обертів цьому костюмованому загулу, хоча звикали до нового побуту важко. Біженці багатші, на кшталт Олександра Вертинського, наймали номери в Pera Palace Hotel, але інші селилися в непевнi пансіони, звідки хазяї хутко виганяли надокучливих повій. Ночами їхні колишні клієнти ломилися в пансіони, але збентежено ретирувалися, побачивши лисих фрейлін. Стригтися наголо доводилося через гниди та воші. Тих, хто хворів, ховали подалі й поглибше: підозрюваних у висипному тифі силоміць відправляли в карантин, де від зарази не було ніякого порятунку. Величезне стоп'ятдесятитисячне тіло білої еміграції трусила транзитна лихоманка. Розмови починалися і закінчувалися словом «віза». З нею можна було вирушити на Мальту, до Венеції, Парижа, доплисти до румунської Констанци, там пересісти на поїзд, що йде до Чернівців, і вже звідти через прикордонний Снятин діставатися до варшавських родичів. Але поки треба було жити. Росіяни танцювали в кабаре, співали оптом і вроздріб. Знаменитий московський негр-джазист Федір Федорович Томас завіз до Константинополя чарльстон і фокстрот. Балетмейстер Віктор Зімін ставив «Шехерезаду» в оформленні Павла Челіщева. На Рю-де-Пера відкривалися російські магазини, контори, кабінети лікарів і адвокатів. У гральному домі різав на скрипці петербурзький румун Жан Гулеско. Російські ресторани — Le Grand Cercle Moscovite, Petrograd Patisserie, «Чорна троянда», де співав Вертинський, а на вішалці швейцаром стояв колишній сенатор, «Ермітаж» із колишнім губернатором (якщо вірити Вертинському) на кухні — буквально ломилися. Особливим успіхом користувалися елегантні офіціантки зі світськими манерами. За ними волочилися британці, французи, італійці, а турки зовсім втрачали голову. 1923 року понад три десятка дружин і вдів пашей і беїв звернулися до коменданта Константинополя: «Ці сили (російські панночки. — I. П.) пороку та розпусти більш небезпечні й руйнівні, ніж сифіліс і алкоголь». Але комендант був безсилий. Допоміг час і суворість Ататюрка. До 1930 року в Стамбулі залишилося лише 1400 росіян. Прощавайте, ворота Цареграда!

В нинішнього Стамбулу, говорячи мовою психолога, комплекс колишньої столиці. На цей комплекс страждають Петербург і Краків. Але в європейських «колишніх» страждання виявляється в культурній пихатості, в інтелектуальній чванливості. Зі Стамбулом інакше. На відміну від студентського Ізміра, що колись мав славу «Парижа Леванта», і чиновницької Анкари, виборець тут із бородою, із фундаментом. У пролежнях міста пріє образа. Місто пам'ятає, що ще в нинішньому ХХ столітті воно було столицею Імперії, столицею безмежного мусульманського космосу.

В Стамбулі я щоразу заходжу до російського ресторану Rejans на колишній Grande Rue de Pera, нині вулиці Незалежності. На жаль, панночок там немає. Від російськості залишилися лише пиріжки, що скидаються на бураки, котлети по-київськи, бефстроганов і горілка на лимонній шкірці. Горілку подають у пляшці — пий на здоров'я. Випивши, можна погуляти. Трохи відійдеш у бік від вилизаної вулиці Незалежності — й ти вже в іншому календарі. Від прекрасних будинків кінця XIX — початку XX століття залишилися благенькі силуети. Зміст — чужий, прийшлий люд — спотворив форму. Зміст знищив її, розкурочив, роз'їв. Але саме тут, у кварталах, поїдених жучком часу, серед сміття і щурів, мокрого ганчір'я на мотузках, зашмарканих дітлахів на майдані, безносих муедзинів, у мені продирає очі почуття батьківщини. «Минуле — інша країна: там усе інакше». Ця метафора романіста Л. П. Хартлі настільки в Англії заяложена, що й цитувати її ніяково. Але в моєму Стамбулі слова Хартлі втрачають метафоричну глибину. Батьківщина — це минуле. Лише минуле. Завжди минуле. Її не повернеш.