Річниця
Наприкінці цього місяця буде рівно сто років революції. Справжній, а не тому осінньому кошмару, наслідки якого ми досі вихаркуємо з кров’ю і який, схоже, збираються вшанувати на деяких сусідніх, також і на наших окупованих територіях доволі масштабно.
Жовтень поглинув Лютий, і це несправедливо. Бо весна вольностей Східної і Центральної Європи почалася саме з падіння царської Росії. Хтось зазнав поразки. Хтось, скуштувавши свободи, боронив її з таким завзяттям, що ніякі імперії, хоч як вони називалися — Третій Рейх чи СРСР, — не змогли упоратися з повсталими народами.
Україна, власне, — породження кількох взаємно заперечливих повстань. Наша динамічна основа — обидва Майдани, в нас збереглося трохи подиву від несподіваної і неосмисленої незалежності 1991 року, маємо в собі забагато від 7 листопада за новим стилем і майже нічого — від Лютого.
В той поїзд нам, на відміну від Фінляндії, Польщі, Литви, Латвії, Естонії, заскочити не вдалося. Але ми тоді принаймні спробували, і без тої спроби не було би ні 2004, ні 2014-го.
Історія, втім, не терпить умовного способу і вчитись дає тільки на власних, не на чужих помилках. Через 97 років, знову в тому самому місяці, ми почали рух до справжнього звільнення. І цього разу, здається, не схибили.
Зрештою, я зараз перебуваю в країні (Німеччині), яка дуже добре засвоїла всі свої новітні уроки — від революції 1918-го до Муру. Це видно на кожному кроці — на вулицях і в кінотеатрах, в обличчях людей і в образах телебачення, в організації громадського транспорту, в рекламі, в роботі поліції — в чому завгодно.
А чим ми згірші від німців?
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Берлін — Київ