Значення цьогорічного фестивалю є особливим з огляду на те, що пандемія і карантини вдарили по Канах так само, як і по всій кіноіндустрії.

Торік підготовка до кінофоруму йшла за планом. 13 січня 2020, зокрема, оголосили, що головою журі стане американський незалежний режисер Спайк ЛІ. Однак через поширення COVID-19 організатори скасували фестиваль.

Цьогоріч фестиваль пройшов пізніше, ніж зазвичай: замість середини травня - з 6 по 17 липня.

Призерів оголосили в суботу, 17 липня

“Золота пальмова гілка” дісталася фільму жахів "Титан" французької режисерки Джулія ДЮКОРНО.

Другий за значущістю Гран-прі розділили між "Героєм" іранця Асгара ФАРХАДІ та "Купе номер шість" фіна Юхо КУОСМАНЕНА.

Так само розділили Приз журі між "Пам'яттю" видатного таїландського режисера Апічатпонга ВІРАСЕТАКУЛА й "Коліном Ахед" Надава Лапіда (Ізраїль).

Найкращим режисером став Леос Каракс з мюзиклом "Аннетт" (Франція).

Найкраща жіноча роль у Ренати РЕЙНСВЕ ("Найгірша людина на світі", Норвегія), а найкраща чоловіча - в Калеба Лендрі ДЖОНСА ("Нітрам", Австралія) 

Найкращий сценарій: Рюсуке Хамагуті і Такамаса Ое, "Сядь за кермо моєї машини" (Японія).

Почесна Золота пальмова гілка: режисер Марко БЕЛЛОККЙО та акторка Джоді ФОСТЕР.

Не лишилося без нагород і наше кіно: "Золоте око" за найкращий документальний фільм отримав український режисер Сергій ЛОЗНИЦЯ за роботу "Бабин Яр. Контекст", який розповідає про масові вбивства євреїв у Києві у 1941 році. "Золоте око" засноване в 2015 французькою спільнотою авторських прав La Scam і присуджується незалежно від канського журі.

Також фільм французького режисера Елі Ґраппе "Ольга", присвячений подіям Євромайдану і відібраний у конкурс “Особливий погляд”, отримав приз за найкращий сценарій спільноти письменників та композиторів SACD.

Розповідаємо детальніше про основних призерів фестивалю.

"ТИТАН"

Дебют Джулії Дюкорно в канській був удалим: у 2016 її фільм жахів "Сире" отримав приз Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ).

"Титан" – так само фільм жахів, причому у такій специфічній варіації, яка називається боді-горор – тобто сюжет зосереджується на лякаючих мутаціях і перетвореннях людського тіла.

Головна героїня "Титану" - дівчина, що потрапила в дитинстві в автокатастрофу. Їй імплантували у голову титанову пластину, в результаті чого вона набула потягу до автомобілів. Вона займається сексом з машинами і навіть вагітніє від них (!). А ось людей вбиває особливо жорстокими способами. Заохотивши цю картину, журі здивувало багатьох, але, як правило, канські вердикти виявляються доволі точними щодо того, як розвиватиметься мова кіна на найближчий час, тож незабаром можна очікувати й інших експериментів суто фестивальних акторів з жанрами, які вважалися суто розважальними.

Варто додати, що Дюкорно є другою за всю історію режисеркою, яка отримувала головний приз Канн. Першою була новозеландка Джейн Кемпіон, відзначена в 1993 за драму "Піаніно".

«АННЕТ»

Цей мюзикл теж є наслідком вторгнення суто “фестивального” на територію жанру.

«Аннет», без перебільшення, була одним з найочікуваніших європейських кінопроєктів. Брати Рон і Рассел МЕЙЛ з легендарної німецької арт-рок-групи Sparks кілька років працювали над сценарієм мюзиклу й одного разу, зустрівши Каракса в тих таки Каннах, розповіли йому про свій задум. Сюжет розповідає історію стендап-коміка та оперної зірки, життя яких перевертає народження доньки Аннет, наділеної незвичайним даром.

Леос Каракс (справжнє ім’я - Алекс ДЮПОН) — відомий французький режисер, сценарист та актор. Він призер Берлінського фестивалю, дворазовий номінант премії “Сезар”, володар почесного “Золотого леопарда” кінофестивалю в Локарно та вже втретє бере участь у основному конкурсі Кан. До речі, в 1999 Каракс був почесним гостем київського фестивалю “Молодість”, де представляв картину «Пола Ікс».

Як це регулярно трапляється з задумами Каракса, виробництво «Аннет» затягнулось на кілька років. Повідомлялося, що в картині будуть задіяні Адам ДРАЙВЕР і Руні МАРА, а також співачка Ріанна в невеликому епізоді. Згодом Мара і Ріанна вийшли з проекту й на головну жіночу роль була затверджена номінантка “Оскара” Мішель ВІЛЬЯМС, але й вона незабаром покинула зйомки. Драйвер не міг узятися до роботи, оскільки був зайнятий в черговому епізоді «Зоряних воєн».

Новини про продовження проєкту з'явилися тільки в травні 2019. Крім того, стало відомо, що головну жіночу роль виконає володарка премій “Оскар”, “Золотий глобус” і BAFTA Маріон КОТІЙЯР. Нарешті, 19 квітня цього року вийшов офіційний трейлер.

Тих, хто добре знайомий з творчістю Каракса, не повинна дивувати така жанрова трансформація від звичних для нього важких драм до мюзиклу: адже особлива сторона таланту цього режисера – саме його відчуття музики. Всі музичні фрагменти в його роботах - окремі, яскраві новели. В одному інтерв'ю він прямо заявив, що «не вважає себе ані режисером, ані кінематографістом», і що в душі він «нереалізований співак, композитор, рок-зірка, як Девід Бові». Радше вражає акторський склад, в першу чергу відсутність Дені ЛАВАНА - протагоніста всіх повнометражних робіт Каракса. Але, здається, Драйвер з його емоційною грою і фізичної пластичністю, вочевидь, став тут гідним заміщенням.

Для Каракса канська нагорода за режисуру стала першим у його житті значущим фестивальним призом.

“ГЕРОЙ”

Асгар Фархаді здобув всесвітню відомість у  2011, коли став першим іранським режисером, що отримав «Оскар»  - за фільм «Надер і Симін: розлучення»; ця картина також відзначена «Золотим ведмедем» на Берлінському кінофестивалі і «Золотим глобусом».

Фархаді - майстер психологічних драм. Протагоніста “Героя”, який потрапив до в'язниці за борги, випускають на кілька днів, щоб він знайшов гроші і таки повернув заборговане. Раптом на автобусній зупинці він підбирає сумку з золотом, проте чинить несподівано чесно: знаходить господиню скарбу і повертає їй сумку. На нього звалюється слава, про нього говорять на телебаченні. Але  Фархаді вміє розвивати сюжети, котрі спочатку здаються цілком однозначними, у несподіваному напрямі. В цьому випадку ставиться під питання безкорисливість мотивів героя.

«ПАМ’ЯТЬ»

Так само, як у Каракса, цей фільм став для його автора першим виходом на територію міжнародної копродукції (Великобританія-Франція-Мексика-Таїланд-Німеччина-Колумбія) - досі Апічатпонг Вірасетакул працював у Таїланді з місцевими виконавцями. Зараз же в акторському складі зайняті Тільда СУЇНТОН, Жанна БАЛІБАР, Даніель Хіменес КАЧО, Хуан Пабло УРРЕГО й Елкин ДІАС.

Фільм знімався в Колумбії. Як говорить сам режисер, його нова картина досліджує колоніальну історію і «те, як колективна пам'ять може привести до страху... У 70-ті і 80-ті роки було дуже жорстоко (в Колумбії), набагато більше, ніж зараз. Коли ви їхали в автомобілі, могла вибухнути бомба, іноді рух зупиняється, і ви не знаєте чому. Люди уявляють речі і відчувають страх. Фільм про це, про очікування чогось, чого ти не знаєш».

За сюжетом шотландка Джессіка (Тільда Суїнтон) приїздить до Колумбії. Одного ранку жінку лякає гучний звук на світанку, вона не може заснути, бо чує  цей звук постійно.  Вона йде до звукорежисера на ім’я Ернан, який на її прохання створює на основі нав’язливого звука музичний твір і тим самим позбавляє Джессіку він цієї мари. У Боґоті, під час відвідин своєї сестри, Джессіка зустрічає археологиню Аґнес, яка вивчає людські останки, виявлені при будівництві тунелю.  Під час поїздки на місце розкопок, героїня натрапляє на рибалку, так само на ім’я Ернан – він нічого не забуває. Вони діляться спогадами біля річки. Коли день наближається до завершення, Джессікою нарешті опановує відчуття ясності.

Майстер вишукано повільного кіно, Вірасетакул у Канах - бажаний гість: «Тропічна хвороба» відзначена призом журі в 2004, «Благословенно ваш» - головним призом у програмі «Особливий погляд» у 2002, а в 2010 «Дядечко Бунмі, що пам'ятає свої минулі життя», отримав «Золоту пальмову гілку», ставши першим тайським фільмом, удостоєним цієї нагороди. Хоча, на думку більшості спостерігачів, “Пам’ять” була найкращим фільмом конкурсу, Вірасетакулу не вдалося повторити досягнення своїх колег - братів ДАРДЕНН, Міхаеля ГАНЕКЕ і Кена ЛОУЧА, які отримали дві «Золотих гілки».

за оповіданням Харукі Муракамі

(у назві - ім'я палестинської активістки Ахед Тамімі, яка потрапила до в'язниці після побиття ізраїльських солдатів; у соцмережах пропонували прострелити їй коліно)

(фільм про масове вбивство 35 осіб в Порт-Артурі (Австралія) у 1996 році

«БАБИН ЯР. КОНТЕКСТ»

Фільм заснований на архівних матеріалах і розповідає про події, які призвели до вбивства нацистами 33771 єврея в Бабиному Яру 29-30 вересня 1941, про наслідки трагедії і про інші події довкола цього воістину проклятого місця. Картина являє собою понад 20 епізодів, змонтованих з архівних матеріалів, знятих з 1941 по 1966 (дата організації першого архітектурного конкурсу на проєкт меморіалу в Бабиному Яру).

Нацисти забороняли використовувати фото- й кінокамери в місцях масових розстрілів; з другого боку, і радянська влада, з її політикою замовчування Голокосту, поклала багато матеріалів на полицю. Однак команда фільму виконала колосальну роботу, розшукавши раніше ніким небачені кадри. Серед епізодів фільму - виступи свідків на судовому процесі у справі "Про злодіяння німецько-фашистських загарбників на території Української РСР" в Києві 24 січня 1946, будівництво нових кварталів у Києві та заповнення Яру відходами з цегельних заводів (фатальне рішення міської влади), зйомки наслідків Куренівської трагедії, коли цілий район Києва був знищений потоком рідкого бруду, що прорвав дамбу в Яру. В проєкті використані матеріали з Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного, Федерального архіву Німеччини, Російського державного архіву кінофотодокументів (РДАКФД), земельних архівів Німеччини та приватних архівів.

Це вже сьомий фільм Лозниці, запрошений в офіційну програму Канн.

«Бабин Яр. Контекст» є частиною підготовки до зйомок україно-німецької драми «Бабин Яр», задум якої, за словами режисера, існує вже понад 6 років, сценарій давно написаний, все ретельно продумано.

Тема Другої світової в Лозниці є постійною: в той чи той спосіб її торкаються документальні «Блокада» (2005), «Аустерліц» (2016), «День Перемоги» (2018), ігрові «Щастя моє» (2010) та «В тумані» (2012).

«Бабин Яр» буде чорно-білим, без головного героя. Лозниця має намір використовувати знайдену ним хроніку, в тому числі й ту, що увійшла в “Контекст”, і стилізувати зображення під манеру тогочасних операторів: «Я спробую створити ілюзію того, що це хроніка, яка була знайдена. Це буде ігрова картина, створена таким чином, щоб емоції людини, що дивитиметься картину, були дуже глибокими. Я хочу, щоб люди пережили той жах, який стався тут, у нашому місті. Я не знаю такого фільму, який би на цю тему таким способом говорив».

Для режисера цей проєкт — справа життя: «Всі [мої] фільми, у тому числі «Донбас», я сприймаю як підготовку до цієї картини».

Враховуючи те, наскільки переконливо Лозниця вміє працювати з насильством й відтворювати на екрані екстремальні прояви людської природи, наскільки ретельно продумує візуальне й акустичне наповнення своїх робіт, його «Бабин Яр» має всі шанси стати однією з центральних кіноподій як мінімум у європейському масштабі та, можливо, отримати першу в історії нашого кіна “Золоту пальмову гілку” чи номінацію на «Оскар».